Місіс Ск’ютон написала, як хотіла, без подальших уточнювань, і вручила листа майорові, котрий, прийнявши його як дорогоцінний дар, хотів заховати його біля серця, але був змушений покласти в кишеню штанів з огляду на ненадійність жилета. По чому він вельми елегантно, по-лицарському попрощався з дамами, — старша відповіла тим, що завжди, а молодша, не відриваючись від вікна, нагородила настільки незначним кивком голови, що майорові більше полестило б, коли б вона не відгукнулася зовсім і лишила його при думці, що його не почули або й просто забули про нього.
— Щодо того, як вона змінилася, — міркував майор, крокуючи до готелю, — а що сонце пряжило, то він виставив тубільця з його легким багажем поперед себе і крокував у тіні цього принца-ізгоя, — щодо того, як вона змінилася, сер, і сохне, і всяке інше, то Джозефа Бегстока цим не обдуриш. Нічого подібного. Це не пройде. А от щодо незгоди між ними, чи, як мати каже, провалля, то це, хай йому біс, сер, досить схоже на правду. І досить дивне! Ну що ж, сер! — випалив майор. — Едіт Гренджер і Домбі варті одне одного. Хай позмагаються! Бегсток буде на боці переможця!
Майор у запалі вигукнув останні слова уголос, так, що безталанний тубілець спинився й повернувся назад, певний, що то звертаються до нього. До краю обурений таким непослухом майор (дарма, що в цю хвилину його розпирала втіха від власної дотепності) миттю штурхнув його ціпком межи ребра і так підштурхував, раз у раз, до самого готелю.
Не менш обурений був майор і коли вбирався до обіду, так що чорний слуга наразився на цілу зливу розмаїтих і різних за розмірами речей, що траплялися хазяїнові під руку, — од чобіт і до щітки для волосся включно. Майор, бачте, пишався, що тримає свого тубільця в стані першокласної муштри, і за найменше порушення суворої дисципліни виписував йому отакий наряд. А коли врахувати, що тубілець служив йому ще й як відворотний засіб проти подагри та всяких інших прикрих недуг, тілесних і духовних, то вийде, що він недарма заробляв свої гроші,— невеликі, зрештою.
Поперекидавши нарешті все, що нагодилося під руку, і понадававши тубільцеві епітетів, що своєю кількістю та мальовничістю повинні були викликати в останнього немалий захват перед скарбами англійської мови, майор нарешті дозволив пов’язати собі краватку і, вичепурений, повний свіжого духу після всіх оцих вправ, зійшов униз надихнути бадьорістю Домбі та його руку-правицю.
Домбі ще не було, зате була рука-правиця і, як завжди, з готовністю відкрила перед майором усі свої зубовні скарби.
— Ну, сер, як збували ви час відтоді, коли я мав щастя з вами познайомитись? — спитав майор. — Чи ви навіть не виходили?
— Була прогулянка тривалістю в півгодини, — відповів Турбот. — У нас-бо багато роботи.
— Справи, га?
— Є ряд різних дрібниць, які потрібно обговорити, — пояснив Турбот. — Але знаєте що? Це доволі незвичайне явище для мене, вихованого в школі недовір’я і загалом людини не надто товариської.— Турбот перейшов на чарівливо-щирий тон, — але я почуваю, що можу бути цілком відвертим з вами, майоре Бегсток.
— Велика честь для мене, сер, — відповів майор. — Можете на мене звіритися.
— І знаєте, — вів далі Турбот, — мені здається, що мій друг, або вірніше — наш друг…
— Тобто Домбі, сер? — вигукнув майор. — Ви бачите мене, містере Турбот? Бачите Джея Б.?
Майор був надто дебелий та синій, щоб його не можна було бачити, і містер Турбот визнав, що має таку приємність.
— То це ви бачите людину, яка задля Домбі ладна головою накласти.
Містер Турбот посміхнувся й сказав, що був певен цього.
— Отже, знаєте, майоре, — продовжив він, — вертаючись до сказаного: наш друг сьогодні, здається мені, не так цікавився справами, як завжди.
— Та ну-бо! — у захваті вигукнув майор.
— Мені здається, він трохи неуважний, і думками блукає десь-інде.
— Далебі, сер, — скрикнув майор, — тут треба шукати даму!
— Та й я прийшов до такого висновку, — зізнався Турбот. — Спершу я гадав, що ви жартуєте, коли ви натякнули на це, бо я вас, військових, знаю…
Майор запирхав, як кінь, затряс головою та плечима, немов хотів сказати: «А ми таки веселі хлопці, що тут перечити!» Потім він ухопив містера Турбота за петельку і, вибалушивши очі, шепнув, що вона незрівнянно чарівна, сер. Що вона — молода вдова, сер. З хорошого роду, сер. Що Домбі по самісінькі вуха закохався в неї, сер, і що це для обох чудова партія, бо в неї — врода, кров і таланти, а в нього — гроші. І чого ж іще треба для подружжя? Зачувши під дверима ходу містера Домбі, майор поспішив докинути, що завтра містер Турбот побачить її на власні очі й матиме змогу судити сам. Після такого розумового перезбудження і гарячкового шепотіння йому ще довго булькало в горлі й сльозилися очі, — аж поки подали обід.
Майор, як і деякі інші благородні тварини, за їдою показував себе якнайкраще. З одного краю столу сяяв він, з протилежного — більш помірковано — містер Домбі, а містер Турбот між ними і собі долучав промінчик то до одного, то до другого сяйва, чи, при потребі, й до обох відразу.
За першою та за другою стравою майор звичайно був дуже серйозний, бо, згідно з діючим таємним розпорядженням, тубілець виставляв круг нього всі банки та пляшечки з приправами, і майор був дуже зайнятий, відкорковуючи їх та змішуючи їхній вміст в себе на тарілці. Крім цього, на бічному столику тубілець тримав окремий набір прянощів та спецій, якими майор заправлявся щодня; не кажучи вже про дивні механічні пристрої, звідки кожного разу в майорове вино чвиркав струмінь якоїсь незнаної рідини. Але й під час цієї нелегкої роботи майор умів бути надзвичайно товариським, і товариськість його полягала в тому, що він вельми хитро виявляв перед Турботом настрій містера Домбі.
— Домбі, — сказав майор, — ви не їсте. У чім справа?
— Спасибі, — одповів цей джентльмен. — Щось не маю апетиту сьогодні.
— Що ж це з ним сталося, Домбі? — спитав майор. — Куди він заподівся? Ви не залишили його у наших друзів — за це я ручуся — бо його у них сьогодні за сніданком не було. Принаймні, в одної. Не скажу, в якої саме.
Тут майор підморгнув Турботові і скорчив таку жахливо хитру гримасу, що чорношкірий слуга мусив, не чекаючи на розпорядження, дати йому стусана в спину, інакше майор міг би скотитися під стіл.
На дальшому етапі обіду — тобто тоді, коли тубілець уже стояв напохваті, готовий подати першу пляшку шампанського, — майор зробився іще хитріший.
— Ну, — мовив він, підносячи свій келих, — наливай по вінця, негіднику. По вінця й містеру Турботові; і містерові Домбі теж. Хай йому біс, джентльмени! — підморгнув майор до свого нового приятеля, бо містер Домбі в цю мить значуще втупився в тарілку. — Офіруймо ж це вино божеству, знайомством з яким Джо пишається і на якого скромно й шанобливо милується здаля. Зовуть його Едіт, — додав майор. — Божественна Едіт!
— За божественну Едіт! — повторив, усміхаючись, Турбот.
— Авжеж, за Едіт, — приєднався містер Домбі.
Поява офіціантів з новими стравами викликала в майора новий приплив хитрощів, тільки дещо серйознішого плану.
— Хоча, між нами кажучи, сер, — звертаючись більше до Турбота і прикладаючи пальця до вуст, мовив майор, — хоча Джо Бегсток у цьому питанні й мішає грішне з праведним, проте він надто боготворить згадане нами ім’я, аби віддати його на поживу таким хлопцям, як ми, — та й не тільки таким. Ні звуку, сер, поки вони тут!
З боку майора то був гідний і шанобливий жест, і містер Домбі це чудово зрозумів. Дарма що збентежений — на свій лад — майоровими натяками, містер Домбі вочевидь не мав нічого проти його піддразнювань, ба навіть заохочував до них. Можливо, майор і справді був недалеко від істини, коли прорікав, що цей великий чоловік, зовні надто гордий для того, аби звірятися своєму прем’єр-міністрові чи радитися з ним у такому питанні, в дійсності хотів би, щоб той усе знав. Хай там як, але він весь час поглядав на містера Турбота, поки майор випробовував свою легку артилерію, й уважно стежив за тим, як вона діє.
Одначе майор, здобувши собі доброго слухача і всміхача, рівного якому не було в цілому світі, — «одне слово, збіса інтелігентного і милого хлопця», як він часто заявляв опісля, — аж ніяк не збирався відбути його тацою скромною порцією хитрощів, яка стосувалася тільки містера Домбі особисто. Тому, коли прибрали скатертину, майор ширше та розмаїтіше розкрився як добірний член товариства, розповідаючи полкові бувальщини та сиплючи полковими анекдотами в таких щедрих кількостях, що Турбот геть знемігся (або удав, що знемагає) з реготу та захоплення, а містер Домбі поглядав з високостей своєї цупко накрохмаленої краватки так, ніби майор був його власністю, і нагадував статечного поводиря, який радіє, що його ведмідь добре танцює.