— О, ні, анітрохи.
— Ах! Ти точно така, як твій кузен Фінікс, люба Едіт, — сказала місіс Ск’ютон. — Він був в Уоріку разів п’ятдесят. Коли б він сьогодні приїхав до Лімінгтона — а я дуже б хотіла цього — то завтра подався б туди і в п’ятдесят друге.
— Ми всі дуже захоплюємось, правда, мамо? — холодно посміхнулась Едіт.
— Навіть занадто, щоб могти жити спокійно, голубонько, — відповіла мати. — Та не будемо нарікати. Наші власні переживання винагородять нам усе. Якщо — так каже твій кузен Фінікс — від меча надто скоро зношуються… як їх…
— Піхви? — підказала Едіт.
— От-от, — то саме тому, що він ясний і гострий, моє серденько.
Місіс Ск’ютон тихенько зітхнула, немов хотіла накинути тінь на кинджал, що за піхви йому правило її чутливе серце, і, схиливши голову набік, як то робила Клеопатра, задумано глянула на свою кохану доньку.
Едіт, як повернулась була обличчям до містера Домбі, то так і сиділа весь час перемовляючись з матір’ю, — ніби наготувалася слухати все, що він іще скаже. У цьому прояві звичайної чемності було щось майже демонстративне і водночас силуване, наче накинуте їй мимо її власної волі, — що знову ж таки не оминуло уваги того самого спостерігача, котрий усміхався до всіх і кожного. Йому відразу пригадалось, якою він бачив її тоді, на лавці під деревом, коли їй здавалось, що вона там сама.
Оскільки сніданок вже закінчився, а майор набух, як боа-констріктор, то містер Домбі, так і не знайшовши, що сказати Едіт, запропонував рушати в путь. Відкрита коля-са, замовлена цим джентльменом, чекала коло дверей; він сам, обидві дами та майор сіли всередину, тубілець і недокрівний паж умостились на передку, містер Тавлінсон — позаду, а містер Турбот верхи, їхав у ар’єргарді.
Галопуючи в ар’єргарді за якихось сто ярдів од коляски, містер Турбот весь час підглядав за її пасажирами, наче кіт за мишами. Куди б він не дивився — чи то вбік од дороги, на далекий хвилястий краєвид з вітряками, житом, травою, бобовими нивками, польовими квітами, садибами, стогами сіна і шпилем дзвіниці за лісом, чи то вгору — в сонячний простір, де метелики пурхали у нього над головою і птахи заливалися співами, чи то вниз, на дорогу, де тремтким килимом стелилися тіні від сплетених гіллям дерев, а чи вперед, туди, де крислаті дерева творили аркади, виповнені мерехким світлом, що сіялося між листям, — куди б не дивився Турбот, а завжди краєчком ока бачив бундючну, повернену до нього голову містера Домбі, і перо між ними, що презирливо-байдуже то здіймалося, то опадало на жіночому капелюшку. Саме так — презирливо-байдуже, як він бачив, — опадали й гордовиті пухнасті вії,— перед тим, що зараз сидів навпроти неї. Раз, і тільки раз очі її зирнули на містера Турбота. Це було тоді, як він, перестрибнувши через невисокий живопліт і випередивши колясу, спинився, щоб допомогти дамам висісти з екіпажа. Тоді, і тільки тоді піймав він на собі її здивований погляд, але коли подав їй свою м’яку білу руку, ті очі знов перестали його бачити.
Місіс Ск’ютон охоче брала на себе обов’язок розважати містера Турбота й показати йому всі красоти замку. Одну руку вона віддавала йому, а другу майорові, — йому досить і цього, непоправному створінню, з його абсолютно варварським нерозумінням поезії, — добре, що хоч потрапив у таке товариство. Даний щасливий розподіл дозволив містерові Домбі супроводити Едіт, що він і робив, виступаючи поперед них з джентльменською поважністю.
— Ох, ці прекрасні давноминулі часи, містере Турбот, — мовила Клеопатра, — з їхніми розкішними фортецями, милими старенькими в’язницями, чарівними катівнями, з їхньою романтичною помстою, з мальовничими облогами та штурмами — з усім тим, що надає життю справжньої краси! Як жахливо звиродніли ми відтоді!
— Так, опустилися страшенно, — згодився містер Турбот.
Розмова їхня мала ту особливу рису, що і місіс Ск’ютон, попри свої бурхливі захоплення, і містер Турбот, попри свою світську стриманість, не спускали з ока містера Домбі та Едіт. Хоч як енергійно підтримувало кожне розмову, виходило не дуже зв’язно, і часто невпопад.
— Ми вже ні в що не віримо, — бідкалася місіс Ск’ютон, нашорошуючи поморщене вухо, бо містер Домбі якраз говорив щось до Едіт. — Не віримо більше ні в милих старих баронів, цих найчарівніших на світі створінь, ні в милих старих священиків — найдоблесніших з мужів, ні навіть в добу королеви Єлизавети, — ось вона, на стіні, — нашу найзолотішу добу! Любе створіння! Яке то було серце! А її чарівний батько! Сподіваюсь, вам подобається Генріх Восьмий?
— Я просто в захопленні від нього, — сказав містер Турбот.
— Такий собі грубувато-добродушний! — не вгавала місіс Ск’ютон. — Правда? А кремезний! Справжній англієць! Ці його милі прищурені очка, вольове підборіддя! Який образ! Який живопис!
— Ах, мадам! — раптом спинився Турбот. — Говорячи про живопис — ось вам композиція! В якій галереї світу побачите ви щось подібне?
І всміхнений джентльмен показав на сусідню кімнату посеред якої стояли поруч містер Домбі та Едіт.
Вони не обмінювались ні словом, ні поглядом, і хоч стояли поруч, але, здавалось, що вони далі одне від одного, ніж якби їх відділяв океан. Навіть пиха у кожного була інша й різнила їх більше, ніж різняться між собою найпихатіша та найсмиренніша відміни роду людського. Він — самовпевнений, непохитний, церемонний, суворий. Вона — надзвичайно приваблива, уроча, але цілковито байдужа до себе, до нього, до всього довкола, немов би гордувала власною красою, осоружною їй, як ліврея чи вивіска. Такі вже були не до пари, такі разюче несхожі, — і водночас штучно, силою пов’язані, мов ланцюгом, який кувала лиха доля та випадок, що аж картини на стінах, здавалось, були вражені, кожна по-своєму, протиприродністю цього поєднання. Похмурі лицарі й воїни сердито дивилися на них. Священик, звівши правицю, виказував блюзнірство цієї пари, що збиралася стати перед божий вівтар. Тихі ставки з пейзажу, одбиваючи сонце в глибинах, питалися, чи, як нема іншої ради, не краще було б утопитися? Руїни кричали: «Дивіться, он що сталося з нами, як віддали нас нелюбу — Часові!» Тварини, з природи ворожі одна одній, гризлися, немов їм у науку. Амури та купідони з переляку кидалися врозтіч, а мученик корчився в таких стражданнях, яких ще на жодній картині не зображали.
Проте видовище, на яке вказав їй містер Турбот, так зачарувало місіс Ск’ютон, що вона не втрималася і впівголоса вигукнула, що це чудова, вельми душевна картина. Почувши це, Едіт обернулася, геть червона з обурення.
— Кохана Едіт знає, що я милувалася нею, — мовила Клеопатра, боязко поплескавши дочку по спині кінцем парасольки. — Золотко ти моє!
Містер Турбот знову став свідком душевної боротьби, як і сьогодні вранці, під деревами парку. І знову побачив, як напливає на неї той самий гордовитий вираз нудьги та байдужності й заволікає її, наче хмарою.
Вона так і не звела на нього очей, тільки кинула ледь помітний, владний погляд на матір, немов наказувала їй підійти. Місіс Ск’ютон визнала за доцільне зрозуміти натяк і, підхопивши своїх кавалерів, прилучилася до дочки, щоб більше не відходити від неї.
Містер Турбот, якому вже ніщо не відволікало увагу, заходився говорити про картини, вибирав з них найкращі й показував містерові Домбі, незмінно зберігаючи тон фамільярної шанобливості до свого патрона, та всіляко виявляв йому свою повагу, то шукаючи для нього номера в каталозі, то спрямовуючи бінокля, то тримаючи його ціпок. Правду кажучи, все це робилося не так із власного почину містера Турбота, як з волі містера Домбі, котрий був не проти підкреслити свою вищість, кидаючи владно і — як на нього — невимушено: «Ідіть-но сюди, Турботе, допоможіть мені», — що цей усміхнений джентльмен завжди з охотою робив.
Вони оглянули всі картини, мури, сторожові гнізда й таке інше. Майор, перебуваючи в періоді травлення, посоловів і притих, зате містер Турбот пожвавішав і став душею товариства. Спершу він звертався здебільша до місіс Ск’ютон, а коли ця вразлива леді, через чверть години, так захопилась усіма тими витворами мистецтва, що почала нестримно позіхати («від них просто дух забиває», як висловилася вона з цього приводу переніс свою увагу на містера Домбі. Містер Домбі виходив поза рамки звичайних: «Справді, Турботе» або «Маєте рацію, Турботе», — зате мовчки заохочував управителя говорити далі і на споді душі був дуже задоволений з нього, радіючи, що є кому підтримувати розмову, і гадаючи, що його, так би мовити, батьківські репліки можуть розважити місіс Гренджер. Містер Турбот, людина вельми розсудлива, ні разу не дозволив собі звернутися безпосередньо до цієї леді, яка, схоже, уважно слухала, дарма що не дивилася на нього, — тільки раз чи два, коли Турбот перевершив самого себе в догідливості, сутінкова посмішка перебігла по її обличчю, не освітивши, а потьмаривши його.