Мовчанка тривала довгий час, аж доки покоївка місіс Ск’ютон прийшла, як звичайно, готувати свою пані до сну. Вечорами ця покоївка виконувала обов’язки скелета з косою та пісковим годинником, бо дотик її був дотиком Смерті. Мальована пані всихалася під її рукою: тіло западалося, волосся облазило, жмутики сивої щетини заступали дуги чорних брів, бліді губи втягувалися, шкіра обвисала й набирала мертвотного відтінку. Замість Клеопатри була стара, виснажена, жовтушна жінка з головою, що безперестанку тіпалася, з червоними очима, ввібгана, як неохайний пакунок, у засмальцьований фланелевий халат.
Навіть голос її змінився, коли вона знову звернулася до Едіт.
— Чому ти не скажеш, — гостро зазвучав голос, — що він має бути в тебе завтра?
— Бо ви й так це знаєте… мамо. — Скільки глуму вклала вона в це єдине слово! — Ви ж знаєте, що він купив мене або купить завтра. Він усе добре обміркував. Він показав покупку своїм приятелям, і навіть пишається нею. Він думає, що вона йому підійде і коштуватиме досить дешево. Завтра він купить мене. Боже, боже, щоб я дожила до такого, щоб я це пізнала на собі!
Злучивши в одному вродливому обличчі почуття приниженості й пекучого обурення ста жінок, сильних пристрастю та гордощами, вона затулила його білими дрижачими руками.
— Що ти хочеш цим сказати? — сердито озвалася мати. — Хіба ти ще змалечку…
— Змалечку, — повторила Едіт, дивлячись на неї. — Коли це я була малою? Хіба ж ви залишили мені дитинство? Я була жінка — хитра, облудна, продажна; жінка, що ставила пастки на чоловіків ще до того, як пізнала себе чи вас, ще тоді, коли не розуміла навіть, якої гидоти ви мене навчали. Ви породили жінку, а не дитину. Дивіться ж на неї. Дивіться на неї в усій її красі!
І, кажучи це, вона так билася в свої прекрасні груди, наче хотіла саму себе збити з ніг!
— Подивіться на ту, — вела вона далі, — яка ніколи не знала, що таке щирість, що таке любов. Подивіться на мене, що хитрувала та каверзувала, коли інші діти гралися, і — молода літами, але стара серцем — вийшла за чоловіка, що був мені цілком байдужий. Подивіться на мене, яку він-лишив удовою раніше, як дістав спадщину, — це вас бог покарав, і так вам і треба! — і скажіть — що за життя було в мене останні десять років?
— Ми докладали всіх зусиль, щоб ти влаштувалась якнайкраще, — одмовила мати. — Ось яке було в тебе життя. Тепер ти влаштована.
— Жодного раба на ринку, жодного коня на ярмарку не виставляли, не вихваляли, не оглядали так безсоромно, мамо, як мене протягом оцих десятьох років! — скрикнула Едіт, виблискуючи очима і знову гірко наголошуючи на слові «мама». — Хіба не так? Хіба не була я притчею во язицех усіх мужчин? Хіба не до мене залицялися всі, що не є дурні, розпусники, маразматики і хлопчиська? І хіба не кидали вони мене, один за одним, бо ви були занадто відверті з усіма вашими хитрощами, — так, так, — і занадто правдиві з усіма вашими удаваними претензіями, — аж про нас слава пішла! Хіба по всіх курортах, які лише є в Англії, не афішували мене? Не пропонували, не продавали скрізь, доки я не втратила останньої зернини самоповаги й тепер гидую сама собою? Може, оце були мої дитячі літа? Бо досі принаймні я їх не мала. Не кажіть же мені про це хоч сьогодні.
— Ти могла би вийти заміж щонайменше двадцять разів, Едіт, — зауважила мати, — якби старалася заохотити їх.
— Ні! Коли вже хтось бере собі такий непотріб, як я, — бо я і є непотріб, — відповіла Едіт, підводячи голову й тремтячи від сорому та збурених гордощів, — то бере мене так, як цей чоловік, що його я нічим не приманювала. Він бачить мене на аукціоні і вважає, що мене варто купити. Нехай! Коли він прийшов подивитися на мене, він зажадав, щоб йому показали список моїх здібностей. Я йому показала. А захотів їх перевірити при своїх друзях — я не відмовлялася, питала, що саме йому показати, — і показувала. От і все, досить. Він купує не з примусу, а з доброї волі, знає, що він купує і чого варті його гроші. Сподіваюся, покупка не розчарує його. Я не вихваляла себе й не тиснула на нього. Та й ви теж, наскільки я змогла перешкодити вам у цьому.
— Ти якось дивно розмовляєш сьогодні з матір’ю, Едіт.
— Так і мені здається, — відповіла Едіт, — може, й більше, ніж вам. Але мені вже пізно перевиховуватись. Я занадто стара і занадто низько впала, щоб поміняти свою лінію поведінки, обірвати вашу і врятувати себе. Зародок всього того, що ошляхетнює жінку, робить її щирою та доброю, так і не прищепився в моїй душі, а що інше я маю не варте зневаги? — Тут в її голосі забриніли зворушливі, журні нотки — забриніли і стихли. — Ми з вами хорошого роду, але незаможні, то я й рада, що в такий спосіб ми забагатіємо. Скажу лише, що я додержувала постанови, яку мала мужність укласти, і не спокушала цього чоловіка.
— «Цього чоловіка!» Ти кажеш так, ніби ненавидиш його.
— А ви думаєте, я його кохаю? — спитала Едіт, зупинившись посеред кімнати й озирнувшись на матір. — А чи сказати вам, — вона втупила очі в обличчя матері,— хто вже нас досконало вивчив, читає по нас, як по книзі, і при кому я ще менше поважаю себе — так принижує мене те, що він усе знає?
— Це, скільки я розумію, — холодно мовила мати, — напад на цього бідолашного… містера Турбота. Навряд чи твоя зневага до себе і зневіра у власні сили у зв’язку з цією особою (надзвичайно милою, як на мене) відіб’ються на твоєму рішенні, дорогенька, — чого ти на мене так дивишся? Ти хвора?
Едіт раптом нахилила голову, немов її вжалила гадюка, стиснула її руками і вся затремтіла. Однак, це тривало недовго, і з кімнати вона вийшла своєю звичайною, впевненою ходою.
Тоді там знову з’явилася покоївка-скелет і, подавши руку своїй пані, яка разом із красою, здавалось, утратила й сили, згорнула мощі Клеопатри в оберемок і віднесла до спальні, щоб наново оживити їх завтра.
Розділ, двадцять восьмий
ЗМІНИ
— От і настав день, Сюзанно, коли ми повертаємо до нашого тихого дому, — сказала Флоренс тому диво-язичкові, Ніппер.
Сюзанні забило дух від надміру почуттів, що їх нелегко описати, та вона дала їм вихід, енергійно прокашлявшись, і відповіла:
— Авжеж, що до тихого, міс Фло. Аж надто тихого.
— Коли я була ще мала, — помовчавши, замислено спитала Флоренс, — ти бачила коли-небудь того джентльмена, що приїжджав сюди до мене — разів зо три, здається, — так, Сюзанно?
— Так, три рази, міс, — ствердила міс Ніппер. — Один раз, коли ви пішли на прогулянку з тими Скет…
Флоренс лагідно глянула на неї, і міс Ніппер поправилась:
— З сером Барнетом та його леді, міс, і з їхнім хлопцем. А потім ще двічі ввечері.
— А чи бачила ти його в нас, коли я була мала, і до тата приходили гості, Сюзанно? — спиталася Флоренс.
— Не знаю, міс, — подумавши трохи, відповіла її покоївка, — та й як я могла його бачити. Адже коли померла ваша бідна мама, міс Фло, я була там новенька, і моє постійне місце було, — міс Ніппер скинула носа догори, показуючи цим, що містер Домбі завжди недооцінював її заслуги, — під горищем.
— Ай правда, — сказала все ще замислена Флоренс, — ти не могла знати, хто до нас приходив. Я забула.
— Не могла, міс, але знала, що говорилося про господарів та знайомих, та й чула чимало, хоч та нянька, що була до місіс Річардс, й казала мені неприємні речі,— мовляв, вуха в мене довгі, як у глечика для вина, але це треба скласти, — поблажливо зауважила Сюзанна, — на її схильність до алкоголю, — за що її й попхали зі служби.
Флоренс, зіпершись обличчям на руку, дивилася у вікно і, занурена в думки, здавалось, не чула, що каже Сюзанна.
— В усякому разі, міс, — додала та, — я дуже добре пам’ятаю, що оцей самий джентльмен і тоді був таке ж цабе у вашого тата, як тепер. Тоді в господі дейкали, міс, що він орудує всіма справами вашого тата в Сіті, і що ваш тато зважає на нього більше, ніж на будь-кого, тільки ж вашому татові, даруйте на слові, міс Фло, це дуже легко робити, бо він ні на кого більше й не зважав ніколи. Це я добре знала, довговуха я там чи ні.
Сюзанна, й досі ображена на попередницю місіс Річардс, особливо підкреслила останній епітет.