Поки священик говорив усе це, передягнена дівчина стояла, немов зачарована, й поглядала на всіх, не ворушачи губами й не кажучи ні слова, так, як темний селянин, що несподівано побачив незвичайні, ніколи ним не видані речі. Коли ж священик почав наводити ще нові, спрямовані до тієї самої мети міркування, вона глибоким зітханням зламала мовчанку, промовивши:
— Якщо відлюдність цих гір не допомогла мені заховатися, а моє розпущене й незачесане волосся не дозволило моєму язикові сказати неправду, то марна річ — ховатися знову. Отже, сеньйори, я дякую вам за вашу пропозицію й уважатиму за свій обов’язок зробити те, про що ви просили. Боюся тільки, що оповідання про мої нещастя викличе у вас замість співчуття досаду, бо у вас не буде ні ліків, щоб вилікувати, ні поради, щоб полегшити їх.
Все це вродлива жінка промовила, не спиняючись, такою добірною мовою і таким ніжним голосом, що здивувала всіх своїм розумом не менш ніж красою. Вони знову заходились пропонувати їй свої послуги й благали виконати обіцянку, а вона, не даючи довго просити себе, скромненько взулася, прибрала голову, вмостилася на брилу серед них і, стримуючи сльози, що набігали їй на очі, спокійним, чистим голосом розпочала історію свого життя так:
— Тут в Андалузії є місто, ім’я якого становить титул одного герцога з найвельможніших грандів Іспанії. Він має двох синів, і старший із них дістав од нього в спадщину всі його добрі прикмети, а молодший — не знаю звідки — саме тільки зрадництво Веліда та підлість Галалона. Мої батьки — селяни, васали цього пана. У них не було інших дітей, крім мене, тому вони страшенно кохали мене й пестили, як ніхто інший із батьків. День я проводила за роботою, потрібною і пристойною для молодих дівчат, як-от за голкою, подушкою для вишивання і часто — за прядкою. Ось як жила я у моїх батьків, і розказую вам про це так докладно не з чванливості, а для того, щоб вам легше було зрозуміти, як я, не завинивши нічим, перейшла від цього щасливого життя до нещасного стану, в якім ви мене знайшли. Завжди за роботою, самотня й під замком, неначе в монастирі, я думала, що мене не бачить ніхто.
І все ж таки мене побачили очі кохання, або, певніше, неробства, з яким не зрівняються й очі рисі, і належали вони дону Фернандо, як звуть молодшого сина нашого герцога. Ледве побачивши мене, він — він сам признавався мені згодом — одразу закохався так палко, як про те свідчили його вчинки. Щоб найскорше закінчити нескінченний список моїх нещасть, я обмину мовчанкою всі засоби, яких він уживав, щоб показати свої почуття. Він робив щедрі подарунки моїм родичам і засипав їх різними милостями; щодня на нашій вулиці було свята та веселощі, а вночі серенади не давали нікому спати; листів, що невідомо яким способом потрапляли мені в руки, не можна злічити; вони містили в собі силу любовних признань та пропозицій, і літер у них було менше, ніж присягань та обіцянок.
Все це не тільки не пом’якшувало мого серця, але навіть знемилосерджувало мене, немов він був мій смертельний ворог. Разом із тим залицяння дона Фернандо не здавалися мені образливими, а намагання його — надмірними. Навпаки, я відчувала певне задоволення, знавши, що мене кохає та цінує такий вельможа. І компліменти в його листах не сердили мене, бо, здається мені, найбридкішим жінкам і тим подобається, коли їх називають красунями.
Проти його заходів я ставила свою порядність, раз у раз пам’ятаючи поради своїх батьків, що вже знали про залицяння Фернандо. Та він його й затаювати не хотів. Батьки вказували на нерівність мого і дона Фернандо становища, зазначали, що коли я яким-небудь способом спроможуся дати йому відсіч і примушу його відмовитися від недоречних претензій, то вони зараз же одружать мене з ким я сама захочу. Ці обіцянки й справедливість їхніх зауважень зміцнювали мою невблаганність, і я ніколи не сказала дону Фернандо й слова, яке дало б йому право сподіватися здійснити свої бажання хоч би в найдальшому майбутньому.
Кінець кінцем, дон Фернандо довідався, що мої батьки, щоб позбавити його всякої надії володіти мною, гадають оддати мене за іншого, який був би ще одним моїм оборонцем. Ця новина, або тільки підозра, примусила його зробити те, про що ви зараз почуєте. Однієї ночі, коли я була в своїй опочивальні, а всі двері були зачинені, не знаю вже й не уявляю як, серед усіх цих огорож та охорон і в самотності мовчанки та відлюддя, я побачила його перед собою. Це так вразило мене, що у мене потемніло в очах. Я не в силі була крикнути, та він і не дав би, думаю, зробити це, бо зараз же кинувся до мене і, схопивши в обійми, почав говорити таке, що я просто не розумію, наскільки брехня може бути майстерна, а доводи її здаватися правдою.