— Ох, мій сеньйоре. Хіба не впізнає мене ваша милість? Придивіться лишень краще, я той хлопець Андрес, що ви одв’язали від дуба, де я був прив’язаний.
Дон Кіхот упізнав хлопця і, взявши його за руку, повернувся до всіх та сказав:
— Ваші милості можуть наочно бачити, скільки важать для всього світу мандрівні рицарі, що знищують образи й несправедливості, які чинять злі та погані люди. Кілька днів тому, проїздивши гайком, я почув стогін і жалібні крики людини, яку хтось кривдить і яка потребує допомоги. З почуття обов’язку я одразу ж попрямував до місця, де, мені здавалося, кричав голос, і побачив там прив’язаного до дуба цього хлопця. Він був свідок мого оповідання і не дасть мені збрехати на жодному слові. Отже, кажу я, він був прив’язаний до дуба без сорочки, а коло нього стояв селянин, як я потім довідався — його хазяїн, і Лупцював його віжками. Коли я побачив це і спитав у селянина про причину такої жорстокої кари, він сказав мені, що б’є хлопця тому, що він його слуга і завинив перед ним більше з шахрайства, ніж із простоти. А хлопчик на це відповів: «Сеньйоре, він лупцює мене тільки за те, що я попросив у нього свою платню». Хазяїн почав і собі наводити всілякі резони та доводи, але я не слухав і не зважав на них. Нарешті, я звелів одв’язати хлопця і взяв із дядька присягу, що він забере його з собою і сплатить усе до останнього реала та ще й напахченими грішми. Хіба це все не правда, синку Андресе? Хіба ти не бачив, як владно я йому наказував і як принижено він обіцяв виконати все, що я наказував, велів і вимагав? Відповідай, не турбуйся й не бійся нічого. Розкажи, як це все сталося, щоб вони могли бачити й зрозуміти користь, яку дають світові мандрівні рицарі.
— Все, що каже ваша милість, — свята правда, — відповів хлопець, — тільки справа кінчилась якраз навпаки, а не так, як ви собі уявляєте.
— Як навпаки? — перепитав Дон Кіхот. — Хіба хазяїн не заплатив тобі зараз же?
— Він не тільки не заплатив, а як тільки ваша милість виїхали з гаю, і ми лишилися самі, він прив’язав мене до того дуба та вибив мене так, що я залишився оббілований. І за кожним ударом він приказував такі дотепи та примовки на адресу вашої милості, що я сміявся б, якби мені не було так боляче. І справді, він так налатав мені боки, що я і досі лікувався; і в цьому винувата ваша милість.
Якби ви їхали своєю дорогою, не приїздили б туди, де вас не кликано, та не втручалися б не в своє діло, мій хазяїн задовольнився б десятком або двома ударів, а потім одв’язав би мене й заплатив, скільки слід. Але тому, що ваша милість вилаяли його без ніякої причини, та й добре налаяли, то він розпалився гнівом і, не маючи змоги помститися над вами, вилив на мене всю хмару свого обурення, так що я, здається, ніколи вже не буду людиною.
— Моя помилка полягала в тім, — сказав Дон Кіхот, що я поїхав, не чекаючи, поки він тобі заплатить. Бо мусив же я був знати з довгого досвіду, що підлі люди не додержують свого слова, коли бачать, що це їм невигідно. Але пам’ятаєш, Андресе, я заприсягся знайти його навіть у череві кита, якщо він тобі не заплатить?
— Це правда, — відповів Андрес, — але користі з цього не було ніякої.
— Зараз побачиш, чи є з цього користь, — сказав Дон Кіхот.
І, сказавши це, він швидко підвівся з землі і наказав Санчо гнуздати Росінанта, що пасся на лузі. Коли Доротея спитала, що він хоче робити, Дон Кіхот відповів, що хоче шукати селянина, покарати його за такий підлий вчинок і примусити заплатити Андресові все до останнього мараведиса. На це Доротея сказала, що, згідно зі своєю обіцянкою, він не має права втручатися в будь-які пригоди, поки не кінчить її справи, і порадила йому вгамувати свій гнів, доки він повернеться з її королівства.
— Правда, — сказав Дон Кіхот, — і Андресові доведеться потерпіти, поки я повернуся, як ви кажете, сеньйоро. Але я знову присягаюся й обіцяю не кидати справи, поки не помщуся над твоїм хазяїном і не примушу його заплатити.
— Не вірю я оцим присягам, — сказав Андрес. — І, замість усіх помст у світі, хотів би краще мати які-небудь гроші, щоб дістатися Севільї. Дайте мені попоїсти тут і трохи їжі з собою та лишайтеся з Богом, ваша милість і всі мандрівні рицарі, та мандруйте собі так, як я через вас оце мандрую.
Санчо витяг зі своїх запасів шматок хліба та сиру і дав їх хлопцеві, кажучи: