— Устань, Санчо, — сказав Дон Кіхот, — я бачу, що доля незадоволена ще з моїх мук і перетинає мені всі шляхи, якими може хоч якась утіха дістатися нещасної душі, що в моєму тілі. О ти, довершення якостей, яких тільки можна бажати, верх людської краси, єдині ліки на це сумне серце, що обожнює тебе! Злий чарівник, що переслідує мене, вкрив мені очі хмарами й полудами, і тільки цим, а не чимось іншим, обернув твою незрівнянну вроду на постать простої селянки. Якщо він не обернув і мене теж на якесь чудище, гидке для твоїх очей, то не відмовся глянути на мене доброзичливим і закоханим оком і побач у моїй покорі перед твоєю вродою ту приниженість, з якою моя душа щиро кохає тебе.
— Розказуй своєму дідові, — відповіла селянка. — Я не дуже прихильна до таких теревенів. Одійдіть і дайте нам дорогу, а ми вам за це подякуємо.
Санчо відійшов убік і дав їм проїхати, дуже радіючи, що так щасливо вийшов зі скрути, в якій опинився. Селянка, яку Дон Кіхот вважав за Дульсінею, побачивши себе на волі, ударила свого осла гострим дрючком і майнула щодуху просто полем. Цього разу гостряки видалися ослові прикрішими, ніж звичайно, він почав вибрикувати і швидко скинув сеньйору Дульсінею на землю.
Дон Кіхот, побачивши це, підбіг, щоб підвести її, а Санчо — щоб підтягти й поправити сідло, яке зсунулося в осла під живіт. Коли сідло було поправлене, Дон Кіхот хотів підвести й посадити на нього свою зачаровану сеньйору, але сеньйора підвелася з землі сама й звільнила його від зайвого клопоту, бо, розгнівавшись трохи, поклала обидві руки на боки осла і легше сокола скочила на сідло.
— Їй-богу, — сказав, побачивши це, Санчо, — сеньйора наша легша за кречета і могла б навчити скакати в сідло найвправнішого вершника з Кордови або з Мексики. Вона відразу опинилася в сідлі і без шпор примушує свого інохода бігти, як зебру, а її служниці не поступаються їй і всі летять як вітер.
І це була правда, бо, коли Дульсінея сіла на осла, її подруги поскакали за нею й повернули голови тільки тоді, коли від’їхали далі, ніж на півмилі. Дон Кіхот проводив їх очима, а коли вони зникли, повернувся до Санчо й сказав:
— Як ненавидять мене чарівники, Санчо! Дивись, до чого доходить їхня злоба і лютість. Їм забажалося позбавити мене щастя бачити мою сеньйору в її справжньому вигляді. Справді, я народився прикладом для нещасних і ціллю, куди лихо кидає свої стріли. І візьми до уваги, Санчо, що ці зрадники не задовольнилися тим, що просто обернули мою Дульсінею. Вони надали їй низьку й огидну постать цієї селянки і разом із тим позбавили її звичайної властивості вельможних сеньйор, — тих чудових пахощів, які здіймаються від них через те, що вони постійно перебувають серед квітів та амбри. Мушу сказати тобі, Санчо, що, коли я підійшов до Дульсінеї і хотів посадити її на осла, якого ти вважаєш за інохода, від неї так дихнуло часником, що мені аж у голову вдарило й схопило за серце.
— О, шельми! — скрикнув тут Санчо. — О, підлі й злісні чарівники, яких я хотів би побачити нанизаними під зябри, як сардинки на шворці! Багато ви знаєте, багато вмієте і ще більше робите лиха! Здавалося б, досить було б вам, мерзотники, обернути перлини очей моєї сеньйори на жолуді коркового дуба, її волосся з чистого золота на шерсть рудого хвоста, а її обличчя — із вродливого на бридке. Так ні: ви не забули й про її пахощі, які виявили б нам те, що заховано під цією гидкою корою, хоч, правду казати, я ніколи не бачив її бридоти, а бачу тільки вроду, і цю вроду підкреслювала ще родинка над губою з правого боку, так ніби вус із семи чи восьми золотавих волосинок, із долоню завдовжки.
— Цій родинці, — сказав Дон Кіхот, — мусить відповідати така сама родинка на стегні з того боку, що й на обличчі.
Тільки щось волосся, яке ти описуєш, занадто довге для родимки.
— А проте, — відповів Санчо, — це волосся личило їй так, наче вона з ним і народилася.
— І я цьому вірю, друже, — сказав Дон Кіхот, — бо природа не дала Дульсінеї нічого, що не було б довершене, і тому, якби вона мала ще сто таких родимок, як ти кажеш, вони здавалися б не родимками, а місяцем і блискучими зірками. Та скажи мені, Санчо, що то було за сідло, яке ти поправляв і яке видалося мені звичайним в’ючним сідлом?
— То було не в’ючне, а арабське сідло з попоною, що сама варта найменше півцарства.
— А я цього не бачив аж ніяк, Санчо, і знову скажу й казатиму тисячу разів, що я — найнещасніший серед людей.
Шахраєві Санчо важко було втриматись і не сміятися, слухаючи дурниці свого пана, якого він так вдало піддурив. Кінець кінцем, після довгих розмов вони посідали на своїх тварин і поїхали шляхом на Сарагосу, куди гадали прибути своєчасно й застати ще урочисті свята, що відбуваються в цьому значному місті щороку. Але перед тим, як приїхати туди, вони зазнали ще стільки великих і нових пригод, що їх варто записати й прочитати, як то побачимо далі.