— Добре, — відповів зброєносець. — Нехай ось розвидниться, а там побачимо.
Тим часом по деревах розпочали своє щебетання тисячі різноманітних пташок. Веселими співами вітали вони новий світанок, що виходив із дверей та ґанків на сході, показуючи красу свого обличчя. Світанок струшував зі свого волосся безліч плинних перлин, у чудовій вогкості яких купалися рослини і, здавалося, теж розкидали навкруги дощ дрібного білого бісеру. З верби сочилася солодка манна, струмки всміхалися, гаї раділи, джерельця дзюрчали, і луки покращали, коли з’явився світанок.
Ледве денне світло дозволило відрізняти речі, перше, що впало в очі Санчо, був ніс зброєносця Рицаря Лісу, такий довгий, що тінь від нього покривала майже все тіло його власника. Цей ніс справді був величезний, із горбком посередині, густо вкритий бородавками, синій, як баклажан. Він спускався на два пальці нижче від рота, і його розмір, бородавки, колір та горбок так поганили обличчя зброєносця, що у Санчо, коли він побачив його, почали тремтіти руки й ноги, наче у хворої дитини. Він погодився б краще дістати двісті ляпасів, ніж стати до бою з такою потворою. Дон Кіхот розглядав свого супротивника, але на тому був шолом із забралом, і обличчя його не можна було побачити. Видно було тільки, що це людина міцна й не дуже висока. Поверх панцера на ньому був камзол із матерії, зробленої ніби з чистого золота, весь обсипаний маленькими, у формі місяця, ясними дзеркалами, і це надавало йому надзвичайно блискучого та пишного вигляду. Над шоломом у нього майоріло чимало зелених, жовтих та білих пер, а спис, що стояв біля дерева, був дуже довгий і важкий, зі стальним наконечником, завбільшки з долоню.
Дон Кіхот, коли побачив і зважив усе це, вирішив, що рицар має бути дуже міцний, але такий висновок не перелякав його, як перелякав би Санчо Пансу. Навпаки, прибравши зухвалого вигляду, він сказав Рицареві Лісу:
— Якщо жадоба до бою не зменшила нашої люб’язності, сеньйоре рицарю, прошу вас заради неї підняти трохи забрало й дозволити мені побачити, чи відповідає мужній вигляд вашого обличчя вашому відважному характерові.
— Чи ви мене переможете, чи самі будете переможені, — сказав той, — в кожному разі матимете забагато часу, щоб побачити мене. А тепер я не задовольню вашого прохання, щоб не образити прекрасну Касільдею Вандалійську, бо я гаятиму час, підіймаючи забрало, замість того, щоб примусити вас визнати мої вимоги, про які ви вже знаєте.
— Тоді, — відповів Дон Кіхот, — поки ми сідатимемо на коней, ви зможете сказати, чи той я Дон Кіхот, якого ви за вашими словами, перемогли?
— На це я дам відповідь, що ви подібні до рицаря, якого я переміг, як подібні одне до одного два яйця. Але коли ви кажете, що його переслідують чарівники, я не зважусь твердити, чи той ви Дон Кіхот, чи ні.
— Цього мені досить, щоб упевнитись, що ви помилились, — сказав Дон Кіхот. — А тепер, щоб упевнити й вас, нехай ведуть наших коней, і тоді, перш ніж ви встигли б підняти забрало, я з допомогою Бога, моєї руки та моєї володарки побачу ваше обличчя, а ви побачите, що я не той переможений Дон Кіхот, за якого ви мене вважаєте.
На цьому вони припинили свої розмови, сіли на коней і роз’їхались, щоб потім зручніше кинутись один на одного. Та не встиг Дон Кіхот од’їхати й двадцяти кроків, коли почув, що Рицар Лісу гукає його. Коли вони обидва спинилися, рицар сказав:
— Майте ж на увазі, сеньйоре рицарю, що, згідно з умовами нашого поєдинку переможений повинен цілком здатися на волю переможця, як ми вже говорили.
— Знаю, — відповів Дон Кіхот. — Але з тим застереженням, що вимоги, які поставить переможець, не суперечитимуть рицарським звичаям.
— Звичайно, — сказав Рицар Лісу.
У цю хвилину в очі Дон Кіхотові впав надзвичайний ніс зброєносця, який здивував його не менш, ніж Санчо, і наш рицар вирішив, що то якась потвора або людина нової, небувалої ще в світі породи. Санчо, побачивши, що його пан від’їжджає, щоб краще розігнатися, не схотів лишатися на самоті. Він гадав, що коли той зброєносець ударить своїм носом хоч раз по його носу, бійка одразу ж буде закінчена, і він упаде на землю, якщо не від удару, то з переляку. Із цими думками він учепився за стремінний ремінь Росінанта й побіг за ним, а коли йому здалося, що Дон Кіхотові вже слід повертати, сказав:
— Благаю вашу милість, мій сеньйоре, перше ніж ви станете битися, підсадіть мене на це коркове дерево, звідки я краще, ніж на землі, бачитиму славний поєдинок між вами і тим рицарем.
— Я думаю, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — ти просто хочеш видертися вище і, почуваючи себе в безпеці, дивитись на нашу битву, наче з помосту на бій биків.