— Цього вистачить, дівчатка, — оголосила Дороті, коли похоронний годинник пробив десяту. — Тепер перейдімо до географії.
Учениці поховали свої ненависні зошити у парти з майже чутним полегшеним зітханням. Почулися захопливі вигуки: «О-о-о, географія! Ура!» То був один з їхніх найулюбленіших предметів. Двоє дівчаток, які того тижня «чергували», тобто витирали дошку, збирали зошити для перевірки й виконували інші привілейовані завдання, зіскочили з місць, щоб дістати незавершену топографічну карту, що стояла приставлена до стіни. Але Дороті їх спинила.
— Не треба, сядьте. Сьогодні ми не будемо ліпити карту.
З усіх сторін посипалося розчароване:
— Ох, міс! Чому ні, міс? Ну будь ласка!
— Ні. Боюся, останнім часом ми надто багато уваги приділяли карті. Сьогодні почнемо вивчати столиці англійських графств. Я хочу, щоб до кінця триместру ви їх усі знали напам’ять.
Дитячі обличчя витягнулися. Дороті це побачила і з удаваним ентузіазмом — тим оманливим ентузіазмом, яким учителі намагаються видати нудне за цікаве, — додала:
— Ви тільки уявіть, як зрадіють ваші батьки, коли вони спитають вас столицю будь-якого англійського графства, а ви її одразу назвете!
Дівчатка не піддалися на таку хитрість. Їх аж пересмикнуло від такої нудотної перспективи.
— Столиці! Знову столиці! Так само, як із міс Стронг. Міс, ну будь ласка, чому ми не можемо продовжити з картою?
— Так, годі сперечатися. Витягайте зошити і записуйте під моє диктування. А пізніше ми все разом повторимо.
Неохоче і все ще стогнучи, дівчата витягнули зошити.
— Будь ласка, міс, можна нам поліпити карту наступного разу?
— Не знаю. Побачимо.
Після обіду того ж таки дня карту з класу винесли, місіс Кріві зішкребла пластилін з дошки і викинула його геть. Така сама доля спіткала один за одним й інші предмети. Усі реформаторства Дороті було знищено під корінь. Клас повернувся до переписування безкінечних «копій» і безкінечної «арифметики», до тупого зубріння «Passez-тоі Іе beurre» і «Le fils du jardinier a perdu son chapeau», до «Короткої історії Британії» і нестерпних хрестоматій. (Томики Шекспіра місіс Кріві конфіскувала, буцімто щоб спалити. Та найімовірніше, що вона їх просто перепродала.) Дві години на день виділили на уроки каліграфії. Два депресивні аркуші чорного паперу, які Дороті було зняла зі стін, замінили на нові, на яких заново акуратним каліграфічним почерком написали повчальні прислів’я. Що ж до історичної таблиці, то її місіс Кріві насправді спалила.
Коли учениці побачили, що повертаються ненависні уроки, яких, здавалося, вони назавжди спекалися, то спершу здивувалися, тоді засумували, а тоді образилися. Але Дороті почувалася навіть гірше, ніж діти. Уже після кількох днів усі ті нісенітниці, які вона мусила вбивати їм у голови, почали викликати в неї майже реальні напади нудоти, так що Дороті навіть почала сумніватися, чи зможе таке витримати. Знову і знову її охоплювало бажання переступити волю місіс Кріві. «Чому б і ні, — думала вона, поки діти стогнали та скиглили, знемагаючи під своїм ярмом, — чому б не покласти всьому цьому край і бодай одну-дві години на день не проводити натомість нормальні уроки? Чому б не припинити цей цирк, який тільки називається „освітою“, і не дозволити дітям просто гратися? Навіть це для них було б корисніше. Нехай би щось малювали чи ліпили з пластиліну, чи складали казочку — робили щось реальне, щось цікаве, а не займалися цими огидними дурницями». Але Дороті не наважувалася. Місіс Кріві могла будь-якої миті зайти до класу, і якщо б вона побачила, що діти «займаються дурницями» замість того, щоб виконувати рутинні завдання, наслідки були б просто жахливими. Тому Дороті переступала через себе й невідступно дотримувалася інструкцій місіс Кріві, і з часом у школі все пішло так само, як і за місіс Стронг, перш ніж та «занедужала».
Уроки зробилися настільки нудними, що найяскравішою подією тижня стала так звана «лекція з хімії» містера Бута у четвер по обіді. Це був занехаяний п’ятдесятирічний чоловік з довгими вислими вусами кольору коров’ячого гною і п’яним тремором у руках. Колись містер Бут вчителював у поважній приватній школі, але сьогодні все, на що він був здатний, це підзаробити грошей на життя хронічного п’яниці, читаючи лекції за два шилінги і шість пенсів. Самі лекції були несусвітньою дурнею. Навіть у дні розквіту містера Бута не можна було назвати особливо талановитим лектором, але тепер, коли він уже переніс перший напад білої гарячки і жив у постійному страху другого, всі знання з хімії, які він колись мав, вивітрилися у нього з голови. Він стояв перед класом, тремтячи як осиковий листок, і повторював те саме знову і знову, тим часом марно намагаючись пригадати, що ж там мало йти далі. «Пам’ятайте, дівчатка, — повчально казав він своїм хриплим голосом, — хімічних елементів є дев’яносто три, дев’яносто три, дев’яносто три елементи... ви ж усі знаєте, що таке хімічний елемент, правда?., так от, їх дев’яносто три... запам’ятайте це число, дівчатка... дев’яносто три...» Аж Дороті (вона мусила бути присутньою у класі під час лекцій з хімії, бо місіс Кріві вважала, що «не личить» залишати дівчаток наодинці з чоловіком) сама вже палала від сорому. Усі лекції починалися з дев’яносто трьох елементів і просувалися не набагато далі. Згадувався також «дуже цікавий експеримент, який я вам покажу наступного тижня, дівчатка... дуже цікавий, самі побачите... наступного тижня точно... дуже цікавий невеличкий експеримент», який, звісно, так ніколи і не проводився. У містера Бута не було жодних хімічних приладів, та й руки у нього так тремтіли, що він навіть не втримав би колби, навіть якби вона у нього була. Під час його лекцій учениці впадали у стан апатичного ступору, але навіть це було приємним різноманіттям порівняно з остобісілими вправами з каліграфії.
Після батьківського візиту ставлення дівчаток до Дороті змінилося. Звісно, сталося це не за один день. Їм подобалася «Міллі», й вони сподівалися, що, помордувавши їх день-другий каліграфією та «комерційною арифметикою», вона повернеться до чогось цікавого. Але каліграфія та арифметика залишалися на своїх позиціях, і репутація Дороті як вчительки, чиї уроки були цікавими і яка не давала ляпасів, не щипала й не крутила вух, поволі руйнувалася. Ба більше, незабаром стали відомі деталі «макбетівської» історії. Діти не все до кінця збагнули, зрозуміли тільки те, що Міллі у чомусь провинилася — у чому саме, вони до пуття не знали — й отримала «прочухана» від директорки. Це принизило її в їхніх очах. З дітьми, навіть тими, які вам симпатизують, неможливо впоратися, якщо не зберегти свого дорослого авторитету; варто цьому авторитету дати тріщину, і вас почнуть зневажати навіть найдобріші учні.
Отож учениці почали бешкетувати нормальним, традиційним способом. До цього Дороті доводилося мати справу лише з поодинокими нападами лінощів, перешіптуваннями під час уроку та вибухами ідіотичного сміху; тепер же вона зіткнулася зі злобою та обманом. Діти бунтували проти монотонної рутини. Вони швидко забули короткі перші тижні, коли Міллі видавалася непоганою і сама школа навіть стала цілком терпимою. Тепер же школа була такою самою нудною, як і раніше, такою, як і мала бути, — місцем, куди, невиспаний, йдеш позіхати й збавляти час, щипаючи сусідку чи намагаючись вивести вчительку із себе, і з якого вискакуєш з радісними вигуками, як тільки закінчиться останній урок. Іноді дівчата супилися й лили сльози, іноді сперечалися з властивою лише дітям наполегливістю, яка будь-кого може довести до істерики: «Чому ми мусимо це робити? Чому всі мусять вчитися читати і писати?» і так далі, аж доки Дороті не нависала над ними й не погрожувала побити, якщо вони не заспокояться. Дороті ставала страшенно дратівливою; це дивувало й шокувало її, але вона нічого не могла із собою вдіяти. Щоранку вона присягалася собі: «Сьогодні я триматиму себе в руках», і щоранку, з гнітючою регулярністю, втрачала над собою контроль; найчастіше це траплялося близько пів на дванадцяту, коли діти ставали просто нестерпними. Ніщо у світі так не дратує, як необхідність приструнювати неслухняних дітлахів. Дороті знала, що рано чи пізно вони настільки виведуть її із себе, що вона підніме на них руку, їй здавалося чимось непростимим вдарити дитину, але зрештою майже всі вчителі скочуються до цього. Щоб змусити дівчат працювати, Дороті мала буквально не спускати з них очей. Як тільки вона відверталася, класом починали літати кульки з промокального паперу. А проте за такої жорсткої муштри оцінки з каліграфії та комерційної арифметики і справді дещо поліпшилися. Батьки, поза сумнівом, були задоволені.