Дороті засвоїла похмурі засади шкільної педагогіки. Навчилася відключати мозок протягом безкінечних нудних занять, берегти нерви, бути безжальною й ніколи не давати жодного послаблення, навіть примудрилася пишатися й отримувати своєрідне задоволення від чергової успішно засвоєної нісенітниці. Вона раптом ніби виросла, стала жорсткішою та зрілішою. З очей зник колишній дитячий блиск, обличчя зробилося худішим, від чого ніс здавався ще довшим. Іноді вона вже цілком могла б зійти за поважну класну даму, бракувало хіба що пенсне. От тільки ще не стала цинічною. Дороті досі пам’ятала, що ці діти — жертви огидного ошуканства, досі прагнула їм бодай якось допомогти. А якщо вона й муштрувала їх і забивала голову казна-чим, то лише з однієї простої причини — боялася втратити роботу.
Цього триместру з класної кімнати рідко доносився шум. Місіс Кріві, яка завжди тішилася нагодою заскочити вас на якомусь порушенні, майже не випадало шансу постукати в стіну ручкою швабри. Одного ранку, за сніданком, директорка деякий час пильно дивилася на Дороті, ніби зважуючи якесь важливе рішення, а тоді підсунула блюдце з повидлом до середини столу.
— Не хочете трохи повидла, місіс Міллборо? — спитала вона з незвичною для неї люб’язністю.
Це вперше за все своє перебування у «Рінгвуд-хаус» Дороті довелося скуштувати повидла. Вона навіть трохи зашарілася. «Нарешті місіс Кріві оцінила, як я для неї стараюся», — мимоволі промайнуло в голові.
Від того дня Дороті щоранку смакувала повидлом. Та й в інших випадках манери місіс Кріві стали не те щоб добродушними — на таке ця жінка була не здатна, — але менш зневажливими. Кілька разів на обличчі директорки з’являлася навіть гримаса, яка, вочевидь, мала б означати усмішку; Дороті здавалося, що те лице зараз лусне від натуги. Десь у цей самий час у розмові почала частенько проскакувати фраза «наступного триместру»: «наступного триместру зробимо це», «наступного триместру треба, щоб ви зробили те», аж поки Дороті почало здаватися, що вона завоювала довіру місіс Кріві й директорка більше не ставиться до неї як до рабині, а вбачає в Дороті когось на кшталт колеги. І тут в її серці зажевріла крихітна, геть безглузда надія. Надія на те, що місіс Кріві підніме їй зарплату! То було, звісно, малоймовірно, і Дороті намагалася розчавити ту надію, але та відмовлялася помирати. Якби їй бодай на півкрони вищу зарплату — це так багато це для неї важило!
Настав останній день триместру. «Якщо пощастить, місіс Кріві завтра заплатить», — думала Дороті. Їй дуже потрібні були гроші; вона вже кілька тижнів не мала в кишені ані пенні, і не лише страшенно виголоднілася, але їй також треба було терміново купити собі нові панчохи: ті, що вона мала, всі були латані-перелатані. Наступного ранку, переробивши усю загадану їй хатню роботу, Дороті, замість того щоб піти на прогулянку, сіла в їдальні чекати, поки місіс Кріві закінчить шаркати мітлою нагорі. Нарешті директорка спустилася.
— Ах, ось ви де, міс Міллборо! — сказала вона якось дивно. — Я так і думала, що ви нікуди не поспішатимете цього ранку. Що ж, якщо ви вже тут, я видам вам вашу зарплату.
— Дякую, — сказала Дороті.
— А після того, — додала місіс Кріві, — у мене буде до вас коротенька розмова.
Дороті стрепенулася. Невже та «коротенька розмова» стосується надбавки до зарплати? Це було майже неймовірно. Із замкнутої шухляди комода місіс Кріві дістала потертий шкіряний гаманець, відкрила його і послинила великий палець.
— Дванадцять тижнів і п’ять днів, — сказала вона. — Заокруглимо до дванадцяти тижнів, нічого бути аж такими доскіпливими. Отож, усього шість фунтів.
Вона відрахувала п’ять затертих однофунтових купюр і дві по десять шилінгів; однак одна з них вочевидь видалася їй надто новенькою, тому вона запхала її назад до гаманця, а натомість вийняла подерту. Директорка підійшла до комода, взяла шматок прозорого клейкого паперу й обережно зліпила дві половинки купюри докупи. Лише тоді вона передала гроші Дороті.
— Ось, тримайте, міс Міллборо, — сказала вона. — А тепер я попрошу вас негайно покинути мій дім. Я більше не потребую ваших послуг.
— Більше не...
У Дороті всередині все похололо. Кров відлила їй від обличчя. Але навіть тепер, охоплена жахом та відчаєм, вона досі не до кінця усвідомлювала, що тільки-но почула. Може, місіс Кріві просто хотіла, щоб Дороті не поверталася додому до вечора?
— Я вам більше не потрібна? — перепитала ледь чутно.
— Ні. З початку наступного триместру у мене буде інша вчителька. І ви ж не станете очікувати, що я просто так утримуватиму вас усі канікули?
— Тобто ви не хочете, щоб я просто пішла прогулятися... ви мене звільняєте?
— Авжеж, звільняю. А на що ще це, по-вашому, схоже?
— Але ж ви не попередили мене! — сказала Дороті.
— Попередила?! — тут же скипіла гнівом місіс Кріві. — Про яке попередження ви кажете? У вас що, контракт підписано, чи що?
— Ні... Контракту немає.
— Так ото ж! Піднімайтеся краще нагору і починайте пакувати речі. Я не хочу, щоб ви залишалися тут довше, ніж необхідно. І майте на увазі, на обід у мене для вас нічого не приготовано.
Дороті пішла нагору і сіла на край ліжка. Її всю тіпало, і Дороті знадобилося кілька хвилин, щоб зібратися з думками й нарешті почати пакувати речі. Перед очима все пливло, ніби в тумані. Катастрофа вибухнула так раптово і, здавалося б, нізвідки, що Дороті все ніяк не могла повірити, що це відбувається насправді. Та, правду кажучи, місіс Кріві звільнила її з доволі простої й зрозумілої причини.
Неподалік від «Рінгвуд-хауса» розташовувалася обідрана маленька школа під назвою «Фронтони», де було всього сім учениць. Вчителювала там стара неотесана відьма міс Олкок, яка за своє життя встигла змінити тридцять вісім різних шкіл і якій не можна було довірити догляд навіть за канаркою. Але був у міс Олкок один неймовірний талант: вона знала, як ошукати своїх роботодавців. Між приватними школами третього та четвертого сорту постійно відбувається своєрідне піратство. Батькам задурюють голову й переманюють дітей з однієї школи до іншої. Дуже часто за всім цим стоїть не хто інший, як викладач-перебіжчик. Учитель таємно «обробляє» батьків («Довірте свою дитину мені, і я візьму з вас за триместр на десять шилінгів менше») і, коли назбирається достатня кількість, раптово звільняється й за деякий час «відкриває» власну школу або ж переводить дітей до іншої. Міс Олкок вдалося підбурити трьох із семи учениць «Фронтонів», і вона запропонувала їх місіс Кріві. Натомість сама міс Олкок хотіла отримати місце Дороті і п’ятнадцять відсотків комісійних за кожну з приведених учениць.
Після таємних багатотижневих перемов місіс Кріві вдалося знизити ставку комісійних з п’ятнадцяти до дванадцяти з половиною відсотків, і вони нарешті досягли згоди. Про себе місіс Кріві вирішила звільнити стару пронозу Олкок, як тільки впевниться, що троє приведених дітлахів залишаться у школі і без неї. Міс Олкок же тим часом планувала взятися за учнів старої пронози Кріві, щойно переступить поріг «Рінгвуд-хаус».
Прийнявши рішення звільнити Дороті, місіс Кріві не могла допустити, щоб та про це дізналася. Адже, якби Дороті все знала, то неодмінно почала б зманювати учениць місіс Кріві або ж узагалі до кінця триместру палець об палець не вдарила. (Місіс Кріві пишалася своїм знанням людської натури.) Звідси і повидло, і криві посмішки, й інші хитрощі для відведення підозри. Будь-хто, хто трохи краще знав цю кухню, тієї ж миті, як йому підсунули блюдце з повидлом, почав би шукати іншу роботу.
Уже через пів години після того, як їй повідомили про звільнення, Дороті, взявши із собою лише маленьку сумочку, вийшла за шкільну хвіртку. Було четверте квітня, яскравий вітряний день, дещо холоднуватий для прогулянок. Небо над головою безхмарне й блакитне, ніби яйця тинівки, різкий весняний вітер рвучкими поривами ганяв тротуаром, швиргаючи в обличчя колючий сухий пил. Дороті зачинила за собою хвіртку і повільно попрямувала до залізничної станції.