- Та-а, - Сидоренко-старший тільки махнув рукою.
До кінця матчу залишалось щось більше трьох хвилин. Гості атакували вперто, не випускаючи жодного гравця "Торпедо" з меж торпедівського боку поля. Раптом, перехопивши шайбу, що летіла у ворота, Михайлов розіграв її, мов у футболі, із захисником і, отримавши від того пас, повів на суперника, вдало обминаючи гравців-гостей, обводячи їх, мов першачків.
- Куди? Куди? На-а-зад, до воріт!!!- прокричав тренер, що схопився з лави запасних, та було вже пізно. Михайлов упевнено просувався до воріт. Фінт, ще один - і він уже сам на сам із воротарем гостей Голосовим. Зупинився, а коли Голосов кинувся на перехват шайби, влучним кидком послав шайбу в ворота.
Трибуни загули. Вони нагадували вже не потривожений вулик, а шторм у відкритому морі...
- А другу шайбу заб'є Корольков, - проказав задоволений Валерка, коли рев і свист на трибунах стихли.
І справді, не встигли спартаківці розпочати з центра поля, як шайбу підхопив Корольков і здалеку розстріляв Голосова. 2:1.
Через хвилину рахунок збільшився до 4:1.
Трибуни несамовито ревли. Тренер гостей намагався давати своїм гравцям ще якісь поради, та було вже пізно.
За п'ятнадцять секунд до кінця матчу рахунок вже був п'ять - один на користь "Торпедо". Не допомогла гостям навіть проведена заміна воротаря. А під завісу, за чотири секунди до фінального свистка, крапку в матчі поставив все той же Михайлов, який забив шайбу команді майстрів з буліту.
Того теплого літнього вечора з льодового палацу йшли радісні вболівальники, лише Костянтин Андрійович зітхав:
- Як це? Що ж це таке? Хто підмінив нашу команду? Дивно, правда ж, синку?
- А що тут такого дивного? - підстрибнув Сидоренко-менший. - Просто вчора ввечері я закінчив нарешті свій підсилювач, за допомогою котрого тепер можу керувати діями хокеїстів на відстані. Вірніше, підсвідомо підказувати їм. Ось цей підсилювач, тату. - І Валерка витяг з кишені коробочку з-під сірників, у якій хаотично з'єднані лежали кілька, як здавалось на перший погляд, ні на що не придатних старих транзисторів та мікросхем і два конденсатори на тисячу пікофарад.
- То виходить... - Сидоренко-старший різко зупинився й осудливо подивився на Валерку, який ще тримав сірникову коробочку. - Виходить, це був своєрідний допінг для наших хокеїстів? Але ж це непорядно, синку!
- Ні, тату, мій підсилювач не допінг. За допомогою цього пристрою, - Валерка підняв на долоні коробок, - я тільки вряди-годи встрявав у гру, давав поради нашим хокеїстам.
- В який спосіб? - не зрозумів Костянтин Андрійович.
- Ніби я сам грав на полі. За всіх. І за захисників, і за нападаючих, і за воротаря... Я прагнув, щоб наша команда повірила у свої сили, тату, і все... - Валерка низько схилив голову. Голос його тремтів. - Я не знав...
- Ти вчинив негідно, - невдоволено проказав батько. - Зараз, поки команди ще не роз'їхались, ходімо до роздягальні й усе розповімо гравцям та тренерам. Добре, що це був товариський матч. А коли б це була календарна гра? Ти уявляєш?
- Гаразд. Я зрозумів, тату, що вчинив не кращим чином, поводився неправильно. Не треба мені мікросхем і трансформатора, - винувато протягнув, переступаючи з ноги на ногу, Валерка і з жалем жбурнув підсилювач в урну для сміття.
Хокеїсти були в роздягальні. Знічені поразкою гості й радісні господарі. Ще б пак! Виграти у команди майстрів, та ще й з таким рахунком!
Сидоренко-старший підійшов до тренера й розповів усе, як є.
Валерка, похнюпившись, стояв коло дверей. Йому було соромно заходити до роздягальні. Звичайно, коли б він знав, що чинить несправедливо, ніколи б так не зробив. А тепер...
- То ось який ти, порушник спокою, - всміхаючись, підійшов до Валерки тренер. - Зрозуміло, так чинити неспортивно, але твій підсилювач дуже допомагатиме усім на тренуваннях. Ти б міг намалювати нам його схему?
- Схему - ні, та я зараз принесу, - радо подивився на тренера Сидоренко-менший й одразу ж вискочив з роздягальні. Коли підбіг до урни, вона була порожня. Автомат-утилізатор, спорожнивши її, вже порався біля сусідньої урни.