Ніч перебули у вантажівці, а коли вранці дощ ущух, розвантажили візок, перенесли речі, що лежали під причепом, на той бік і знову все поскладали. Метрів за тридцять далі від мосту лежали почорнілі рештки згорілих шин. Чоловік став і задивився на вантажівку. Як думаєш, що в ній? запитав він.
Не знаю.
Ми тут не перші. Тож, мабуть, там уже нічого немає.
Всередину ніяк не залізти.
Він приклав вухо до тонкої стінки причепа й ляснув по металу. Звучить порожньо, сказав він. Мабуть, можна залізти через дах. Бо інакше хтось би вже давно прорізав дірку збоку.
А чим би вони різали?
Щось знайшли б.
Він зняв куртку і перекинув її через візок, потім заліз на крило тягача, звідти — на капот і по вітровому склу видряпався на дах кабіни. Там випростався, повернувся і поглянув на річку. Під ногами — вологий метал. Він подивився на хлопця. Здавалося, той хвилюється. Чоловік розвернувся і, дотягнувшись до передньої частини причепа, повільно підтягнувся. Іншого способу не було, він важив небагато, тож міг це зробити. Перекинув одну ногу через край і завис так, відпочиваючи. Потім підтягнувся, перевалився на дах і сів.
Пройшовши третину причепа, помітив люк і дістався туди на напівзігнутих ногах. Кришки не було, з причепа тхнуло вологою фанерою, і він відчув добре знайомий кислий запах. Витягнув із кишені часопис, видер кілька сторінок, підпалив їх запальничкою і кинув у темряву. Слабке шипіння. Відмахнувся від диму і зазирнув в отвір. Здавалося, вогник на підлозі — дуже далеко. Він прикрив очі від відблиску і тоді зміг охопити поглядом майже весь причіп. Трупи. Навалені в різних позах. Висхлі та зморшкуваті, в згнилому одязі. Догоряючи, згорточок паперу змалів до полум'яного жмутка і потім згас, лишивши на якусь мить слабкий візерунок жаринок, подібний на квітку, на розтоплену троянду. І знову запала темрява.
Тієї ночі вони отаборилися в лісі на кряжі, звідки розгортався краєвид на широку передгірну рівнину, що пролягала далі на південь. Чоловік розклав багаття біля скелі, щоб розігріти зморшки, і вони доїли гриби разом із консервованим шпинатом. Уночі в горах здійнялася буря. Її супроводжували канонади тріску та гуркоту, і спалахи блискавки раз по раз підсвічували суворий сірий світ. Хлопець притиснувся до батька. Коли це минуло, застукотів град, невдовзі він закінчився й зарядив повільний холодний дощ.
Коли він знову прокинувся, було ще темно, але дощ припинився. Димне світло по всій долині. Він підвівся і пройшовся кряжем. Відблиск вогнища було видно за кілька кілометрів. Він присів і спостерігав за ним. Запах диму добре чути. Послинив палець і виставив його на вітер. Встав і, коли вже збирався повертатися, побачив, що брезент освітлений ізсередини — хлопець прокинувся. Той тендітний синій силует їхнього прихистку в темряві скидався на місце перепочинку в якійсь останній пригоді на краю світу. Щось майже незбагненне. Бо так і було.
Увесь наступний день вони мандрували крізь пливку млу диму, що долинав із лісу. Дим хмарами підіймався від землі, ніби туман, і тонкі чорні дерева горіли на схилах, як поганські свічники. Пізніше вони дійшли до місця, де вогонь перед тим перетнув дорогу, і щебеневе покриття досі було теплим, а далі м'якшало під ногами. Гаряча чорна мастика присмоктувалася до взуття і тягнулася тонкими смужками до дороги, якою вони ішли. Зупинилися. Доведеться перечекати, сказав він.
Вони повернулися й отаборилися на самій дорозі, а коли вранці рушили далі, щебінь уже був холодний. Незабаром натрапили на сліди, що запеклися в смолі. Ті сліди з'явилися раптово. Чоловік присів і уважно їх роздивився. Хтось вийшов із лісу вночі й попрямував розтопленою дорогою.