На верхівці пагорба він обернувся й уважно роздивився місто. Сутеніло швидко. Темрява і холоднеча. Він накинув на плечі хлопця два піджаки, і ті ніби поглинули куртку й усе, що було під нею.
Я дуже голодний, тату.
Знаю.
Нам вдасться знайти наші речі?
Так. Я знаю, де вони.
А якщо їх хтось знайде?
Не знайде.
Сподіваюся.
Точно не знайде. Ходімо.
Що це?
Я нічого не чув.
Послухай.
Нічого не чую.
Вони прислухалися. Потім десь удалині загавкав собака. Чоловік повернувся і поглянув у бік потемнілого міста. Це пес, сказав він.
Пес?
Так.
Звідки він узявся?
Не знаю.
Тату, ми ж його не вб'ємо?
Ні. Не вб'ємо.
Він подивився на хлопця. Той тремтів навіть у двох піджаках. Чоловік нахилився і поцілував його в жорстке чоло. Собаку ми не чіпатимемо, сказав він. Обіцяю.
Вони спали в авто, припаркованому під шляхопроводом, накидавши на себе купою піджаки й ковдру. У темряві й тиші він бачив проблиски, що де-не-де спалахували на нічній координатній сітці. Горішні поверхи будівель стояли темні. Туди ж доведеться носити воду. І звідти можуть викурити. Що вони їдять? Хтозна. Вони сиділи, загорнувшись у піджаки, і дивилися у вікно. Хто вони, тату?
Не знаю.
Прокинувшись уночі, він лежав і прислухався. Не міг пригадати, де він. Ця думка насмішила. Де ми? запитав він.
Що таке, тату?
Нічого. Усе добре. Спи.
Тату, у нас же все буде добре?
Так. Усе буде добре.
І нічого поганого не станеться?
Не станеться.
Бо ми несемо вогонь.
Так. Бо ми несемо вогонь.
Уранці пішов холодний дощ. Пориви відчувалися навіть у машині під шляхопроводом, дощ витанцьовував на дорозі. Вони сиділи й спостерігали за всім крізь патьоки на склі. Дощ почав вщухати лише наприкінці дня. Вони кинули піджаки й ковдру ззаду на підлогу і вийшли на дорогу, аби обшукати інші будинки. Дим від багаття у вогкому повітрі. Собаки вони більше не чули.
Вони знайшли посуд і дещо з одягу. Теплу сорочку. Шматок поліетилену, що його можна використати замість брезенту. Він був певен, що за ними спостерігають, але нікого не бачив. У коморі знайшли неповний мішок із кукурудзяним борошном, хтозна-коли поточений пацюками. Він просіяв борошно крізь шматину москітної сітки, на тканині лишилася жменя сухого посліду. Вони розпалили вогнище на бетонній веранді, наліпили з борошна коржиків та спекли їх на шматку жерсті. Повільно їли один за одним. Ті, що залишилися, він загорнув у папір і поклав у наплічник.
Сидячи на сходинках, хлопець помітив, що за будинком хтось перетнув дорогу. Обличчя. На нього дивився хлопець десь його ж віку в завеликому вовняному пальті з підгорнутими рукавами. Підвівся. Гайнув через дорогу й забіг на під'їзну алею. Нікого. Поглянув на будинок, а тоді через сухі бур'яни помчав у кінець двору до застиглого чорного струмка. Повернися, гукнув він. Я тебе не ображу. Він стояв і гукав, поки батько не перетнув дорогу, примчав до нього і схопив сина за руку.
Що ти робиш? прошипів він. Що ти робиш?
Тут хлопчик, тату. Тут хлопчик.
Нема тут ніякого хлопчика. Що ти робиш?
Є. Я його бачив.
Я ж сказав тобі сидіти тихо. Сказав? Тепер час іти. Ну, давай.
Я просто хочу його побачити, тату. Просто побачити.
Чоловік узяв його за руку, і вони пішли. Хлопець безупинно плакав і оглядався. Ну, сказав чоловік. Нам час іти.
Я хочу його побачити, тату.
Там нікого немає. Хочеш померти? Ти цього хочеш?
Мені байдуже, сказав хлопець, схлипуючи. Байдуже.
Чоловік зупинився. Присів навпочіпки й обійняв сина. Вибач, сказав він. Не кажи так. Не треба так казати.
Мокрими вулицями вони дісталися до віадука, забрали з машини піджаки та ковдру і пішли в бік залізничного насипу. Вилізли на нього, перетнули колії і трохи глибше в лісі знайшли візок. Рушили головною дорогою.
А якщо про хлопчика ніхто не піклується? Якщо в нього нема тата?
Там є люди. Вони просто ховаються.
Він виштовхнув візок на дорогу і зупинився. Розгледів на вологому попелі слабкі розмиті сліди вантажівки. Йому здалося, що він навіть відчуває запах коліс. Хлопець і далі смикав його за куртку.
Тату.
Що?
Я хвилююся за того хлопчика.