А де це — «по сусідству»?
Це просто означає, що я буду неподалік.
Добре.
Снігу натоді вже насипало сантиметрів п'ятнадцять. Він плентався між деревами, висмикуючи гілки, що застрягли у снігу, аж поки не назбирав оберемок, тоді повернувся до багаття, та знайшов там лише прогоріле гніздо тремких жаринок. Підкинув галузок у вогонь, і полум'я знову запалахкотіло. Важко за ним встигати. У лісі стемніло, і вогнище було видно хіба зблизька. Однак якщо квапитися, він лише заслабне. Озирнувся на хлопця, той брів у снігу по литки, тримаючи гілля в зігнутих руках.
Сніг навіть не думав спинятися. Час від часу чоловік прокидався і знову розпалював багаття. Розгорнув брезент, і один кінець прикріпив внизу до стовбура, щоб спробувати затримати тепло від вогню. Він задивився на осяяне помаранчевим обличчя хлопця, що спав. Запалі щоки посмуговані чорним. Вгамовував лють. Марно. Подумав, що хлопець не витримає довгої дороги. Навіть якщо сніг ущухне, дорога однаково лишиться непрохідною. Згори шепотів незворушний сніг, іскри зринали, тьмяніли й гинули у вічній темряві.
Крізь дрімоту він почув у лісі тріскіт. Потім знову. Чоловік сів. Багаття змаліло до розсипу вогників серед вуглин. Прислухався. Довгий сухий тріск, ніби ламають гілки. І ще раз. Поторсав хлопця. Прокидайся, сказав він. Треба йти.
Хлопець потер очі тильним боком долоні, проганяючи залишки сну. Що це? запитав він. Що це, тату?
Ходімо. Час рушати.
Що це?
Дерева. Дерева падають.
Хлопець сів і різко роззирнувся.
Все гаразд, сказав чоловік. Давай. Треба поспішати.
Він згріб їхню постелю, склав і загорнув у брезент. Глянув угору. В очі потрапив сніг. Від багаття лишилося хіба кілька вуглин, які не давали світла, дрова майже закінчилися, а в темряві зусібіч падали дерева. Хлопець учепився за батька. Відійшли вбік, він спробував у темряві відшукати чисту місцину, але врешті вони поклали брезент просто на землю, сіли на нього, натягнули на себе ковдри, і він пригорнув хлопця. Довкруги бухали дерева, тонни снігу з їхніх крон гупали об землю, і від цього здригався весь ліс. Він обіймав хлопця, повторюючи, що все буде гаразд, що невдовзі це мине, і за деякий час так і сталося. Глухий звук цього божевілля пролунав уже вдалині. Потім повторився, самотній і далекий. І далі — тиша. Ось, сказав він. Гадаю, це все. Він вирив руками в снігу під поваленим деревом заглиблення і сховав замерзлі долоні в рукави. Вони затягнули туди постіль та брезент і невдовзі, попри лютий холод, заснули.
Зранку він вибрався з барлогу під брезентом, обважнілим від снігу. Випростався й роззирнувся. Уже не сніжило, на кучугурах лежали кедри, кілька оголених, ніби обгорілих, стовбурів зі зламаними гілками стриміло на тлі посірілого краєвиду. Він проплентався крізь замети, залишивши хлопця спати під деревом, ніби тваринку у сплячці. Снігу навалило мало не по коліна. У полі суха осока майже цілком сховалася під заметами, сніг лежав на колючому дроті між шпичаків, стояла безвітряна тиша. Притулився до стовпа і зайшовся кашлем. Він поняття не мав, де шукати візок, і відчував, що тупіє, а голова відмовляється працювати. Зосередься, сказав він сам собі. Подумай. Коли вирушив назад, почув, що хлопець його кличе.
Треба йти, сказав він. Тут не можна лишатися.
Хлопець похмуро поглянув на сірі замети.
Ходімо.
Вони дісталися до загорожі.
Куди ми йдемо?
Треба знайти візок.
Він стояв непорушно, тримаючи руки під пахвами.
Ходімо, сказав чоловік. Треба йти.
Насилу сунули заметеними полями. Сніг глибокий і сірий. І вже вкритий шаром попелу. Він подолав ще метр, а потім обернувся поглянути назад. Хлопець лежав. Чоловік кинув оберемок ковдр і брезенту й кинувся до сина. Той тремтів. Підняв його і пригорнув. Вибач, сказав він. Вибач.
Візок шукали довго. Він витягнув його сторчма із замету, відрив наплічник, струсив сніг, розстібнув і запхав у нього ковдру. Поклав наплічник, інші ковдри й піджаки в кошик, підняв хлопця й посадив його зверху, а потім розв'язав шнурки й стягнув з того черевики. Тоді ножем заходився різати один з піджаків і обгортати смужками тканини хлопцеві ноги. На це пішов весь піджак, потім він вирізав із брезенту два великі квадрати, підклав їх під ступні, загорнув і прив'язав до хлопцевих щиколоток смужками підкладки з рукавів піджака. Відійшов назад. Хлопець роздивлявся свої ноги. Тепер ти, тату, сказав він. Іншим піджаком він обгорнув хлопця, а потім сів на брезент, що лежав на снігу, і загорнув собі ноги. Тоді підвівся і сховав руки під куртку, щоб зігрітися, далі спакував у наплічник взуття разом з біноклем та іграшковою вантажівкою. Потім витрусив брезент, склав і прив'язав його з ковдрами до наплічника, востаннє оглянув візок, але там більше нічого не було. Ходімо, сказав він. Хлопець теж кинув останній погляд на візок, а потім рушив за батьком у бік дороги.