Іти було навіть складніше, ніж він думав. За годину вони подолали лише із півтора кілометра. Він зупинився й озирнувся на хлопця. Хлопець теж спинився в очікуванні.
Гадаєш, ми помремо, так?
Не знаю.
Ми не помремо.
Добре.
Але ти мені не віриш.
Не знаю.
Чому ти думаєш, що ми помремо?
Не знаю.
Припини казати «не знаю».
Добре.
Чому ти думаєш, що ми помремо?
У нас немає їжі.
Ми щось знайдемо.
Добре.
Як думаєш, скільки людина може протриматися без їжі?
Не знаю.
Але все ж — скільки?
Напевне, кілька днів.
А що потім? Упадеш без духу?
Так.
Ні, не так. Це триває довше. У нас є вода. Це найважливіше. Без води довго не протягнеш.
Добре.
Але ти мені не віриш.
Не знаю.
Він уважно поглянув на хлопця. Той стояв, тримаючи руки в кишенях завеликого піджака в смужечку.
Гадаєш, я брешу?
Ні.
Але ти думаєш, я міг тобі збрехати про смерть.
Так.
Гаразд. Міг. Але ми не помремо.
Гаразд.
Він вдивлявся в небо. Траплялися дні, коли попеляста захмареність тоншала, і тоді дерева вздовж дороги відкидали на сніг ледь помітні тіні. Вони просувалися далі. Хлопець ледве йшов. Він зупинявся, перевіряв ступні, перев'язував поліетилен. Коли сніг почав танути, ноги постійно були мокрими. Вони часто спинялися перепочити. Сил нести сина він не мав. Сідали на наплічник і їли по кілька жмень брудного снігу. Опівдні той якраз починав танути. Вони проминули згорілий дім, від якого лишився лиш димар посеред подвір'я. Ішли весь день, поки було світло. Якихось кілька годин. Подолали, може, кілометрів зо п'ять.
Він думав, що ніхто не ризикне піти цією дорогою, але помилився. Вони отаборилися майже на дорозі й, повитягавши гілля зі снігу, розклали чимале багаття. Кидали гілки в полум'я, ті шипіли й парували. Але це не допомогло. Кілька ковдр, що лишилися, не зігрівали. Він намагався не засинати. Різко смикався, прокидався й мацав рукою біля себе в пошуках револьвера. Хлопець так схуд. Чоловік спостерігав за ним, поки той спав. Туго напнута шкіра обличчя, запалі очі. Дивна краса. Чоловік підводився й підкидав дров у вогонь.
Підійшли до дороги та зупинилися. На снігу — колії. Віз. Якийсь засіб пересування на колесах. Щось із гумовими вузькими шинами. Сліди підошов між коліями. Вночі хтось прямував цією дорогою на південь. Найпізніше — на передсвітанку. Пересуваються вночі. Чоловік стояв замислившись. Обережно обійшов сліди. Вони пройшли за п'ятнадцять метрів від багаття й навіть не сповільнилися, щоб поглянути. Чоловік озирнувся на дорогу, що лишилася позаду. Хлопець уважно спостерігав за ним.
Треба забиратися з дороги.
Навіщо, тату?
Хтось наближається.
Поганці?
Так. Боюся, вони.
А може, то хороші. Так же може бути?
Чоловік не відповів. За старою звичкою глянув на небо, але там не було на що дивитися.
Тату, що ми робитимемо?
Підемо.
Може, повернемося до багаття?
Ні. Ходімо. У нас, мабуть, небагато часу.
Я дуже голодний.
Знаю.
Що ж ми їстимемо?
Треба десь сховатися. Зійти з дороги.
Вони помітять наші сліди?
Так.
Що ж ми робитимемо?
Не знаю.
Вони зрозуміють, хто ми?
Що?
Якщо побачать наші сліди. Вони зрозуміють, хто ми?
Чоловік озирнувся на їхні глибокі круглясті сліди на снігу.
Вони розберуться, сказав він.
Потім зупинився.
Треба це обміркувати. Ходімо назад до багаття.
Йому спало на думку, що варто знайти місце на дорозі, де сніг повністю розтанув, але потім він зрозумів, що це не допоможе, бо їхніх слідів не буде з другого боку цієї ділянки. Вони закидали багаття снігом, покружляли між дерев і повернулися. Поспішали лишити лабіринт слідів, а потім вирушили лісом на північ, не спускаючи з ока дорогу.