Так.
Підвелися, прибрали чашки та залишки крекерів. Чоловік поклав ковдри зверху на візок і закріпив брезент, а тоді став і подивився на хлопця. Що? спитав той.
Я знаю, ти думав, що ми помремо.
Ага.
Але ми не померли.
Ага.
Добре.
Можна дещо запитати?
Звичайно.
Якби ти був вороною, піднявся б так високо, щоб побачити сонце?
Так.
Я так і думав. Це було б класно.
Так і є. Готовий?
Так.
Чоловік зупинився. Що сталося із твоєю сопілкою?
Я її викинув.
Викинув?
Так.
Гаразд.
Гаразд.
У довгих сірих сутінках вони переходили річку й зупинилися подивитися з бетонної балюстради на повільну мертву воду під мостом. Крізь саван сажі нижче за течією виднівся обрис спаленого міста, ніби чорна паперова витинанка. Вони знову побачили його, тільки вже в темряві, коли виштовхували важкий візок на довгий пагорб і зупинилися перепочити. Чоловік повернув візок боком, щоб той не скотився. Їхні маски вже посіріли біля рота, а навколо очей сформувалися чорні кола. Вони сіли в попіл на узбіччі та поглянули на схід. Обрис міста все темнішав разом із наближенням ночі. Ніде немає жодного вогника.
Тату, як думаєш, там хтось є?
Не знаю.
Коли ми вже зупинимося?
Можемо зараз.
На пагорбі?
Можна скотити візок до отих скель і прикидати його гіллям.
А це гарне місце для спочинку?
Ну, людям не подобається зупинятися на пагорбах. А нам не подобається, коли люди біля нас зупиняються.
Тож для нас це гарне місце.
Думаю, так.
Бо ми розумні.
Ну, аби не стати зарозумілими.
Добре.
Готовий?
Так.
Хлопець підвівся, взяв мітлу й поклав на плече. Потім глянув на батька. Які наші довгострокові цілі? спитав він.
Що?
Наші довгострокові цілі.
Де ти таке почув?
Не знаю.
І все ж?
Ти таке казав.
Коли?
Давним-давно.
І яка була відповідь?
Не знаю.
Ну, і я не знаю. Ходімо. А то темніє.
Ближче до ночі наступного дня на повороті хлопець зупинився і поклав руку на візок. Тату, прошепотів він. Чоловік підвів очі. Попереду вдалині по дорозі човгала маленька зігнута постать. Чоловік завмер, зіпершись на ручку продуктового візка. Ну, сказав він. І хто це?
Тату, що нам робити?
Це може бути пастка.
Що робитимемо?
Просто будемо за ним іти. Побачимо, чи він обернеться.
Добре.
Мандрівник був не з тих, хто озирається. Вони йшли за ним доволі довго, а потім врешті наздогнали. Невисокий і зігнутий старигань. Він ніс старий армійський наплічник із прив'язаною зверху згорнутою ковдрою. Ішов собі, вистукуючи шлях обдертою галузкою, що слугувала йому за ціпок. Побачивши їх, він різко зійшов до узбіччя, повернувся до них обличчям і нашорошився. Щелепа перев'язана бруднющим рушником, ніби в нього боліли зуби. Від нього страшенно тхнуло навіть за нормами нового світу.
У мене нічого немає, сказав він. Можете перевірити, якщо хочете.
Ми не грабіжники.
Він повернувся до них другим вухом і перепитав: Що?
Ми не грабіжники, кажу.
А хто ви?
Відповіді на це запитання не було. Старигань витер носа тильним боком зап'ястка і стояв, чекаючи. Взуття не мав взагалі, а ноги обгорнув ганчір'ям і картоном, обв'язавши все це зеленим шпагатом, крізь надриви й дірки виднілися незліченні шари огидної тканини. Раптом здалося, що він ще більше знітився. Схилився на ціпок і опустився на дорогу, сів у попіл, тримаючись рукою за голову. Скидався на купу лахміття, що впала з візка. Вони підійшли ближче й зупинилися, дивлячись на нього. Сер? запитав чоловік. Сер?
Хлопець присів навпочіпки й поклав руку стариганю на плече. Йому страшно, тату. Він злякався.
Батько обдивився дорогу в обох напрямках. Якщо це засідка, піде першим, сказав він.
Він просто злякався, тату.
Скажи йому, що ми його не образимо.
Старигань похитав головою, зчепивши пальці в бруднющому волоссі. Хлопець звів погляд на батька.
Може, він вважає, що ми несправжні.
І ким він нас вважає?
Не знаю.
Не можна тут лишатися. Треба йти.
Він наляканий, тату.
Краще його не торкайся.
А може, ми дамо йому якусь їжу?
Батько стояв, позираючи на дорогу. Чорт, прошепотів він. Глянув униз на старого. Може, він перетвориться на бога, а вони — на дерева. Добре, сказав він.
Він розв'язав і відкинув брезент, перебрав консерви й видобув банку з фруктовим коктейлем, дістав ножик із кишені, відкрив, відігнув кришку, а тоді підійшов до стариганя, присів навпочіпки й віддав бляшанку хлопцю.