Три дні. Чотири. Кепсько спав. Прокинувся через нестерпний кашель. Хрипко втягнув повітря. Вибач, сказав він у безжальну темряву. Усе гаразд, озвався хлопець.
Чоловік запалив невеличку олійну лампу, поставив її на камінь, підвівся і, загорнувшись у ковдру, почовгав по листю. Хлопець пошепки попросив його не йти. Трошки пройдуся, сказав він. Недалеко. Я почую, якщо покличеш. Якщо лампу задує вітер, йому не знайти дороги назад. Сидів у листі на вершині пагорба і вдивлявся в чорноту. Дивитися немає на що. Безвітряно. Раніше він іноді бачив світло, коли так виходив, сідав і оглядав місцевість, обриси якої було ледь видно внизу, де заблукалий місяць прокладав собі шлях їдкою пусткою. Тьмяне й туманне світло в темряві. За річкою чи в глибині почорнілих квадрантів спаленого міста. Часом уранці він повертався з біноклем і роздивлявся околиці, шукаючи будь-якого натяку на дим, але жодного разу його не побачив.
Стояв на краю зимового поля серед суворих чоловіків. Йому було стільки ж, скільки зараз хлопцю. Чи трохи більше. Спостерігав, як чоловіки киркою і мотикою відривали на кам'янистому схилі клубок, у якому, мабуть, була сотня змій. Змії тулилися одна до одної, щоб зігрітися. Матові трубки їхніх тіл мляво ворушилися на холодному різкому світлі. Наче виставлені на світло кишки якогось великого звіра. Чоловіки облили їх бензином і підпалили живцем, не маючи інших засобів боротьби проти зла, крім знищення того, що, на їхню думку, його уособлює. Охоплені вогнем змії жахливо скручувалися, а деякі, палаючи, повзли дном грота, висвітлюючи його найтемніші заглиблення. Від німих істот не було чути криків болю, чоловіки також мовчки спостерігали, як змії горять, корчаться й чорніють. І так само тихо всі, заглиблені у власні думки, розходяться в зимових сутінках по домівках на вечерю.
Однієї ночі хлопець прокинувся зі сну й не захотів розповісти його батькові.
Можеш мені не розповідати, сказав чоловік. Усе гаразд.
Мені страшно.
Усе гаразд.
Ні, не гаразд.
Це просто сон.
Мені дуже страшно.
Знаю.
Хлопець відвернувся. Чоловік обійняв його. Послухай мене, сказав він.
Що?
Якщо ти бачиш сни про світ, якого не було чи ніколи не буде, і ти знову щасливий, це означає, що ти здасися. Розумієш? А тобі не можна здаватися. Я тобі не дозволю.
Коли вони знову попрямували далі, чоловік був дуже слабкий і, попри всі свої слова, ще більше занепав духом. Бруднющий від проносу, стояв, схилившись на ручку продуктового візка. Дивився на хлопця запалими змученими очима. Вони віддалилися. Відчував це. За два дні дійшли до місцевості, де вогняні бурі лишили по собі багато кілометрів випаленої землі. Візок важко котився проїжджою частиною, вкритою запеченою кількасантиметровою кіркою попелу. Асфальт під нею вигнувся від жару, а потім просів. Чоловік зіперся на ручку й поглянув на довгу пряму дорогу. Тонкі деревця обабіч. Сірий намул у воді. Почорніла жалюгідна земля.
Минувши роздоріжжя, у глушині вони почали натрапляти на майно мандрівників, кинуте на дорозі багато років тому. Коробки та торби. Розплавлені та чорні. Старі пластикові валізи, які від жару втратили форму. Деінде — відбитки речей, видерті зі смоли сміттярами. Ще за півтора кілометра почали знаходити мертвих. Напівзагрузлі в асфальт постаті з роззявленими ротами стискали одне одного. Чоловік поклав руку на хлопцеве плече. Тримайся за мене, сказав він. Не думаю, що тобі варто це бачити.
Усе, що вкладаєш собі в голову, лишається там назавжди?
Так.
Усе гаразд, тату.
Усе гаразд?
Вони вже там.
Я не хочу, щоб ти дивився.
Усе одно вони будуть там.
Чоловік зупинився й зіперся на візок. Спочатку поглянув назад на дорогу, а потім на хлопця. Такий навдивовижу безтурботний.
Чому б нам просто не піти далі, запропонував хлопець.
Так. Гаразд.
Тату, вони намагалися втекти?
Так. Намагалися.
Чому вони не зійшли з дороги?
Не могли. Усе палало.
Ішли, обходячи муміфіковані тіла. Чорна шкіра напнулася на кістках, шкіра на обличчі розійшлась і зморщилася на черепах. Наче жертви якогось моторошного пилосмока. Мовчазно проминали їх, ідучи тихим коридором у заносах попелу, де ті постаті вічно борсалися в холодній гущі дороги.