Від струмка лишилося дрібне джерельце. Чоловік спостерігав, як потічок ледве плине, спускаючись у бетонну трубу під дорогою. Плюнув у струмок, щоб перевірити, чи вода проточна. Узяв ганчірку з візка і пластмасову банку, повернувся, обернув ганчіркою горлечко банки, занурив її у воду й дивився, як банка наповнюється. Підняв її, всю в краплях, і підніс до світла. На вигляд не така й кепська. Зняв ганчірку й передав банку хлопцю. Пий, сказав він.
Той випив і передав назад.
Ще попий.
Ти попий, тату.
Добре.
Вони сіли й профільтрували воду від попелу. Пили, скільки могли. Потім хлопець відкинувся на траву.
Треба йти.
Я дуже втомився.
Знаю.
Сидів і дивився на нього. Вони не їли вже два дні. Ще два, і почнуть слабнути. Чоловік виліз крізь очерет на насип, щоб поглянути на дорогу. Темна, чорна й невторована там, де перетинає відкриту місцевість. Вітри змітали попіл і пил із дорожньої поверхні. Колись це був родючий край. Ніде немає жодних ознак життя. Цієї частини країни він уже не знав. Назв міст і річок. Ходімо, сказав він. Маємо йти.
Спали дедалі більше. Уже не раз прокидалися розпластані посеред дороги, як жертви ДТП. Сон смерті. Чоловік сідав і тягнувся до револьвера. Одного свинцевого вечора стояв, зіпершись ліктями на ручку візка, і дивився на дім у полі десь за півтора кілометра від них. Першим його помітив хлопець. Дім то виринав, то зникав у завісі сажі, ніби в якомусь непевному сні. Чоловік сперся на візок і дивився на сина. Дійти туди буде непросто. Треба взяти ковдри. Візок сховати десь біля дороги. Можна було б дістатися туди до темряви, але назад повернутися вже не вийде.
Треба глянути, що там. Вибір невеликий.
Я не хочу.
Ми не їли кілька днів.
Я не голодний.
Ні, ти вмираєш з голоду.
Тату, я не хочу туди йти.
Там нікого немає. Обіцяю.
Звідки ти знаєш?
Просто знаю.
Вони можуть там бути.
Ні, не можуть. Усе буде добре.
Загорнувшись у ковдри, вони попрямували полем, маючи при собі лише револьвер і пляшку води. Колись давно поле встигли зорати, із землі стирчала стерня і проглядався слабкий слід диска борони, що вів зі сходу на захід. Нещодавно дощило, і від цього земля під ногами м'яко вгиналася, чоловік не зводив із неї очей і незабаром зупинився підняти наконечник стріли. Плюнув на нього, витер об холошу й передав хлопцю. Білий кварц, наконечник ідеально зберігся, ніби сьогодні виготовлений. Тут ще є, сказав чоловік. Шукай на землі, побачиш. Він знайшов ще два. Сірий кремінь. А потім відшукав монету. Чи ґудзик. Майже повністю вкритий патиною. Відколупнув її нігтем великого пальця. Монета. Узяв ніж і обережно зчистив патину. Надпис іспанською. Хотів було гукнути хлопця, який брів попереду, але глянув на сіре оточення і сіре небо, викинув монету й кинувся наздоганяти сина.
Стояли й роздивлялися будинок. Під'їзна алея з гравію, вигинаючись, вела на південь. Цегляна лоджія. Сходи обабіч неї підіймалися до портика з колонами. Позаду будинку — цегляна прибудова, імовірно, колишня кухня. За нею стояв зруб. Чоловік рушив було по сходах, але хлопець потягнув його за рукав.
Може, трохи почекаємо?
Гаразд. Але вже темнішає.
Знаю.
Гаразд.
Сидячи на сходинках, вони дивилися на краєвид.
Тут нікого немає, сказав чоловік.
Добре.
Тобі досі страшно?
Так.
З нами все буде гаразд.
Добре.
Піднялися сходами на широку веранду, обкладену цеглою. Пофарбовані чорним двері прочинені й підперті шлакоблоком. Усередину надуло сухого листя й бур'янів. Хлопець стиснув батькову руку. Тату, чому двері відчинені?
Просто так. І, мабуть, уже багато років. Можливо, люди підперли їх, коли виносили речі.
Може, почекаємо до завтра?
Ходімо. Швиденько глянемо. Поки не дуже стемніло. Як перевіримо територію, тоді, може, розпалимо багаття.
Але ж у будинку не будемо лишатися?
Нам не обов'язково там лишатися.
Добре.
Хочеш пити?
Так.
Він витягнув пляшку з бічної кишені куртки, відкрутив кришку й дивився, як хлопець п'є. Потім випив сам, закрутив пляшку, взяв хлопця за руку, і вони ввійшли в затемнений вестибюль. Висока стеля. Закордонна люстра. Останні промені, проходячи крізь високе палладіанське вікно на сходовому майданчику між поверхами, утворювали на стіні видовжений ледь видний силует.
Нам же не треба нагору? прошепотів хлопець.
Ні. Може, завтра.
Після того, як перевіримо територію.
Так.
Добре.
Увійшли до вітальні. Під мулистим попелом — ледь видимий обрис килима. Закутані в чохли меблі. На стінах — бліді квадрати від зниклих картин. У кімнаті навпроти передпокою стояв рояль. У тонкому водянистому склі вікна вони побачили власні розрізані силуети. Увійшли та зупинилися, прислухаючись. Поблукали кімнатами, як скептичні покупці нерухомості. Постояли, визираючи з високих вікон: надворі темнішало.