Довгі дні. Відкрита місцевість, де вітер носив попіл по дорозі. Уночі хлопець сидів біля вогню, розклавши на колінах шматки мапи. Запам'ятовував назви міст і річок і щодня вимірював, скільки вони пройшли.
Тепер їли економніше. Уже майже нічого не лишилося. Хлопець стояв на дорозі, тримаючи мапу. Вони прислухалися, але нічого не чули. На сході досі був відкритий простір, але повітря змінилося. Зрештою, за поворотом натрапили на те, до чого йшли, і зупинилися, а коли відкинули капюшони курток, щоб послухати, солоний вітер розвіяв їхнє волосся. Попереду широчів сірий пляж, на який накочувалися повільні тьмяно-свинцеві хвилі з гребінцями, і чувся віддалений гул. Ніби згорьований звук чужого океану, що розбивався об береги світу, про який ніхто не чув. На віддалі на припливній мілині лежав на боці танкер. За ним важко ворушилася океанська холодна просторінь, ніби повільно здіймався чан зі шлаком, а далі пролягала сіра шквальна смуга попелу. Чоловік поглянув на хлопця. Помітив розчарування на його обличчі. Вибач, що він не синій, сказав він. Усе гаразд, відповів хлопець.
За годину вони вже сиділи на пляжі та вдивлялися у стіну смогу за обрієм. Зарившись п'ятками в пісок, спостерігали, як похмурий океан омиває їхні ноги. Холодний. Пустельний. Без птахів. Візок залишили в папороті за дюнами, а із собою прихопили ковдри, заховавшись від вітру в тіні великої колоди, викинутої на берег. Так просиділи доволі довго. Уздовж берега невеличкої затоки тягнулися вали уламків кісточок з водоростями. Далі від води — вибілені сіллю ребра того, що колись було худобою. Сіра солона паморозь на скелях. Вітер розносив по піску якісь сухі стручки, потім ущухав і знову здіймався.
Як думаєш, там можуть бути кораблі?
Навряд чи.
Вони далеко не побачать.
Так. Не зможуть.
А що на тому боці?
Нічого.
Але ж щось має бути.
Можливо, там батько і хлопчик сидять на пляжі.
Було б добре.
Так. Було б добре.
І вони теж можуть нести вогонь?
Можуть. Так.
Але ми цього не знаємо.
Не знаємо.
І тому маємо пильнувати.
Пильнувати. Так.
Ми тут надовго?
Не знаю. У нас мало їжі.
Знаю.
Тобі тут подобається.
Ага.
Мені теж.
Можна я поплаваю?
Поплаваєш?
Так.
Відморозиш собі дупу.
Знаю.
Буде дуже холодно. Гірше, ніж ти думаєш.
Хай так.
Не хочу потім по тебе лізти.
Думаєш, не варто йти?
Можеш піти.
Але ти думаєш, що не варто?
Ні. Думаю, варто.
Справді?
Так. Справді.
Добре.
Хлопець підвівся, скинув ковдру на пісок, а потім зняв куртку, взуття й решту одягу. І став голий, обхопивши себе руками, витанцьовуючи на піску. Потім побіг по пляжу. Такий білий. Хребці випинаються. Леза лопаток пиляють бліду шкіру. Так і забіг голий, стрибаючи та волаючи, у повільні хвилі прибою.
Виходив з води вже весь синій від холоду, зуби цокотять. Чоловік пішов йому назустріч з ковдрою, огорнув і обіймав сина, доки хлопець не перестав важко дихати. Коли поглянув на нього, той плакав. Що таке? запитав чоловік. Нічого. Ні, скажи мені. Нічого. Уже нічого.
Коли стемніло, розклали вогнище за колодою і повечеряли бамією, квасолею й залишками консервованої картоплі. Фрукти давно закінчилися. Випили чаю, сіли біля багаття та заснули просто на піску, слухаючи шум прибою в затоці. Хвилі, здригаючись, наростали й падали. Прокинувся вночі й пішов на пляж, деякий час простояв, загорнувшись у ковдри. Довкола надто темно, аби щось розгледіти. Присмак солі на губах. Чекає. Чекає. А потім — повільний гуркіт падіння на берег. Клекітливе шипіння вод, що омивають пляж і знову ринуть назад. Подумав, що там досі можуть десь дрейфувати кораблі смерті з обвислими клаптями вітрил. Або, може, життя триває на глибині. Величезні кальмари в холодній темряві відштовхуються від океанського дна. Гасають, як поїзди, з очима завбільшки з блюдця. І, можливо, за тими валами, оповитими туманами, по мертвому сірому піску таки ходить інший чоловік з іншою дитиною. Сплять, але по той бік океану, на іншому пляжі серед гіркого попелу світу, або стоять у лахмітті, загублені, під таким самим байдужим сонцем.