Що це, тату?
Ласощі. Для тебе.
А що це?
Ось. Сідай.
Він послабив лямки хлопцевого наплічника, зняв його і поставив поруч, а потім просунув великий палець під алюмінієве кільце й відкрив бляшанку. Тоді підніс кока-колу до носа, та слабко шипіла, і передав її хлопцю. Давай, сказав він.
Хлопець узяв бляшанку. Тут бульбашки, сказав він.
Вперед.
Він подивився на батька, а тоді перехилив банку й ковтнув. Потім посидів деякий час, обмірковуючи. Дійсно смачно, сказав він.
Так, вона така.
Ти теж спробуй, тату.
Я хочу, щоб ти випив.
Спробуй.
Батько взяв бляшанку, зробив ковток і віддав сину. Допивай, сказав він. Давай просто посидимо тут.
Це тому, що я ніколи більше такого не питиму, так?
Ніколи — це задовго.
Добре, сказав хлопець.
Коли наступного дня посутеніло, вони вже були в місті. На тлі далекої пітьми довгі бетонні завороти розв'язки міжштатної автостради скидалися на руїни неосяжного луна-парку. Револьвер він носив за поясом, а куртку не застібав. Усюди лежали муміфіковані тіла. Плоть розійшлася на кістках, напнуті, як дроти, зв'язки висохли, хоч висмикуй. Зморщені й перекривлені, ніби щойно знайдені болотяні люди, з обличчями кольору виварених простирадл і пожовклим частоколом зубів. Їхнє взуття давним-давно вкрали, тож вони лежали босоногі, як ченці, наче пілігрими з якогось ордену.
Ішли далі. Він постійно позирав у дзеркальце, щоб знати, що відбувається позаду. Але там лише вітер ганяв попіл вулицями. Вони перейшли річку по високому бетонному мосту. Під ним була пристань. Напівзатоплені прогулянкові катерки в сірій воді. Нижче за течією тьмяніли високі труби, всі в сажі.
Наступного дня кількома кілометрами південніше від міста, мало не заблукавши у мертвих колючих чагарях, вийшли на повороті дороги до старого каркасного будинку з димарями, гостроверхими трикутними фронтонами та муром. Чоловік зупинився. Потім поштовхав візок під'їзною алеєю.
Що це за місце, тату?
Це будинок, де я виріс.
Хлопець роздивлявся будівлю. Облуплену дерев'яну обшивку знизу вже майже всю розібрали на дрова, на яв вийшли кріплення й теплоізоляція. На бетонній терасі лежала згнила москітна сітка із заднього ганку.
Ми зайдемо?
Не проти?
Мені страшно.
Невже не хочеш поглянути, де я жив?
Ні.
Та все буде добре.
Там же може хтось бути.
Не думаю.
А раптом є?
Він задивився на фронтон над своєю старою кімнатою. А потім поглянув на хлопця. Почекаєш тут?
Ні. Ти завжди так кажеш.
Вибач.
Та нічого. Але ти завжди так робиш.
Вони висковзнули зі своїх наплічників, залишили їх на терасі й, розкидаючи ногами сміття на ґанку, зайшли в кухню. Хлопець тримав його за руку. Майже все лишилося таким, як він пам'ятав. Кімнати порожні. У кімнатці біля їдальні — гола залізна розкладачка й розкладний металевий стіл. Ті самі чавунні ґратки в каміні. Соснова фільонка зі стін зникла, лишилася тільки дранка. Він трохи постояв. На фарбованій дерев'яній поличці над каміном великим пальцем намацав дірочки від гвіздків, які сорок років тому тримали шкарпетки. У моєму дитинстві ми тут святкували Різдво. Він повернувся і поглянув на занедбане подвір'я. Клубок мертвого бузку. Від живоплоту лишився самий обрис. Холодними зимовими вечорами, коли через бурю не було електрики, ми сиділи тут біля вогню, я та сестри, і робили домашнє завдання. Хлопець спостерігав за ним. Спостерігав за невидимими обрисами примар, які заявляли свої права на його батька. Треба йти, тату, сказав він. Так, відповів чоловік. Але не поворухнувся.
Вони пройшли їдальню, вогнетривка цегла у вогнищі була така ж жовта, як і того дня, коли її поклали, бо мати не терпіла сажі. Підлога перехнябилася від дощів. Купка кісток якоїсь розшарпаної тваринки у вітальні. Можливо, кота. Склянка біля дверей. Хлопець стиснув батькову руку. Вони піднялися сходами, повернули й пішли коридором. Невеличкі конуси вологого тиньку на підлозі. Крізь стелю видно дерев'яну дранку. Він став у дверях своєї кімнати. Тісний простір під даховим покотом. Отут я колись спав. Моє ліжечко стояло біля цієї стіни. Тисячі ночей, щоб снити сни, бачити такі багаті й страхітливі світи, що їх може створити тільки дитяча уява, та він ніколи не бачив того світу, який настав. Він розчахнув двері стінної шафи, майже очікуючи знайти свої дитячі речі. Сире холодне світло пробивалося крізь дах. Смутне, як його серце.