У лісі вогко й дуже душно; більше оглядати не було чого, і я вирішив іти в тубільне селище, розташоване, як сказав радья, недалеко; та мене неприємно здивувало те, що нам довелося діставатись до нього три чверті години. Спочатку треба було йти через болото, перебираючись по корінню мангрових дерев, потім через струмок, далі вгору на крутий пагорб, де зеленіла невелика плантація бананів та солодкої картоплі. Сонце так пряжило, а навколо ані-найменшого холодку, тож я змучений спускався до двох дуже убогих халуп, розміщених у затінку й біля самого моря. Ці хатини були пристанищем радьї Айдуми після наскоку Телок-Камрау. Розташувавшись на циновці, я трохи відпочив і почав роздивлятися хатину, хоч ця назва для неї надто претензійна. Вона стояла на палях, мала дуже діряву підлогу, ще дірявіші стіни з атапу заввишки близько метра — тож випростатись у ній могли тільки діти; всередині, проте, халупа була поділена перегородками на кілька комірок. Невелике піддашшя перед халупою правило за спальню почту радьї Айдуми. Старий знову заскімлив і заявив, що хоче оселитися з своїми підданими там, де я лишусь. На це я не сказав «ні», бо сам волів мати постійні об'єкти для своїх антропологічних спостережень, і, звичайно, люди Айдуми, поселившись біля моєї хатини, стануть незабаром мені слугами й при нагоді будуть провідниками по навколишніх горах та лісах. Я побачив тут двох так званих вуоусірау, жителів гір Камака. Вони зовсім схожі на жителів узбережжя, і один з них був світліший за інших присутніх тут папуасів.
О шостій вечора я повернувся на урумбай, і ми рушили далі. Був штиль, тому довелось веслувати цілу ніч, що, одначе, мої люди робили час від часу, щоб поспати. Три піроги з жінками й дітьми пливли за урумбаєм.
Місцевість була дуже мальовнича; жаль, що тут легше вмирати, ніж жити. Серед тубільців я бачив страхітливі хвороби, очевидно, занесені сюди малайцями під час їхніх щорічних відвідин цього берега.
3 березня. Із затоки Ленгуру ми вийшли у великий спокійний басейн, потім, через протоку, в інший, потім у третій. Праворуч лежав суходіл Нової Гвінеї, ліворуч — архіпелаг красивих, але безлюдних скелястих острівців. Це одна з наймальовничіших місцевостей Ост-Індійського архіпелагу. Вапнякові скелі тут набули дуже різноманітних форм і, розмиті прибоєм, утворили довгі печери близько двох метрів завглибшки. У багатьох місцях підмиті скелі завалюються і, утворюючи серед зеленого лісу білі й жовті плями, урізноманітнюють пейзаж. Трапляються також обвали на самісіньких вершинах гір, і їхні сліди лишилися у вигляді довгих смуг поламаних і вирваних обвалом дерев. Такі смуги подекуди можна простежити аж до моря. Химерні обриси мають невеличкі острівці, які від того, що прибій розмивав скелі біля поверхні води, набули форми пірамідальних грибів. Оскільки прохід між архіпелагом Мавара і суходолом Нової Гвінеї не був позначений на картах, то я назвав його на моїй карті протокою вел. кн. Єлени, на згадку про люб'язну гостинність і ті кілька приємних тижнів, які я провів у її Оранієнбаумському палаці восени 1870 року.
Десь о десятій годині ми підійшли до селища Мавара, яке складалося з двох халуп. Мені й цей острівець не сподобався, щоб тут оселитись. Увечері перебралися на протилежний берег. Цю місцевість тубільці називають Айва. Тут, може, я лишусь, бо Айва — на суходолі, а з огляду на фауну це для мене важливо. Місце мальовниче, і, живучи тут, я не буду поблизу вже зайнятої кимось ділянки. Мені ніхто не докучатиме, і я не заважатиму іншим. У Давіда дуже набрякла рука, і його трусила пропасниця. Сам я часто відчуваю біль у ногах і неприємну ломоту в усьому тілі…
8 березня. Нарешті можу сказати, що я знову житель Нової Гвінеї. Цілий день влаштовувався в хатині й бачу, що помешкання досить комфортабельне. Тубільці, які прийшли до мене, розповіли, що днів п'ять тому, якраз того дня, коли я вирішив саме тут будувати хатину, жителі Телок-Камрау вбили одного чоловіка з о. Наматоте разом з жінкою і дітьми. Це сталося зовсім недалеко відціль, у Телок-Бічару. Треба тут пильнувати.
9 березня. Уночі мене розбудили крики, схожі на собаче виття. Мені, проте, пояснили, що це були голоси тубільців, які оселилися на піщаному березі в Айві. Вони бояться нападу аліфуру («оран-аліфуру» — поширена у малайців назва жителів Сераму і перейнята також тутешніми жителями взагалі для означення тубільців гір або суходолу на відміну від прибережних) і перегукуються або показують, що вони насторожі.
Була злива. І ось крики стали гучніші, почулося багато голосів. Трохи згодом пролунав постріл. Я встав і дістав з ящика рушницю. Та цієї ночі нічого більше не сталось. Уранці мені сказали, що оран-аліфуру никали цілу ніч на околиці, і один із моїх серамських матросів випалив з рушниці, щоб трохи заспокоїти настраханих жителів Айдуми, які бачили чужого собаку, а це, як вони гадали, певна ознака того, що аліфуру десь недалеко й очікують нагоди та зручного часу, щоб напасти. Прийшли радья Наматоте й інші начальники, вони просилися відпустити їх на кілька днів. Я погодився. П'ять пірог вирушили в різні напрямки.