Залишивши губернатора, який, незважаючи на свій сан голови колонії, провадив міновий торг з патагонцями, від чого мій приїзд начебто відірвав його, я пішов по місту, де вулицею роз'їжджали гуртами, сиділи й стояли коло двох крамничок патагонці. Предметом обміну з боку індіанців були гуанакові шкури, страусове пір'я, лисячі шкури. Усе це мінялося на ром, коньяк, а також на європейську зброю. Та головну роль грали спиртні напої, які й принаджували патагонців у колонію.
Не минуло й трьох годин після прибуття індіанців у Пунта-Аренас, як майже всі вони були такі п'яні, що більшість не могла стояти на ногах. Убрання було майже у всіх однакове й складалося з чотирикутної ковдри із шкури гуанако (носили її хутром усередину), яка вкривала плечі й спадала за коліна, тримаючись на тілі завдяки поясу. Багато патагонців не мали й пояса і притримували свою незручну одежу руками, притискаючи її до грудей. Чоловіки, проте далеко не всі, носили щось на зразок шароварів, вони були не пошиті, а складалися з довгого, не дуже широкого шматка тканини (сукно, полотно і т. ін.), яка досить доладно огортала торс нижче пояса і ноги до колін. У декого на ногах були своєрідні шкіряні чоботи, але без підошов; більшість ходила босоніж.
Довге, розвихрене вітром волосся ефектно обрамляло обличчя і було перетягнуте різнобарвними вузькими пов'язками.
Дехто змінив свою гуанакову шкуру на виміняний у колоністів якийсь іспанський плащ або південноамериканське пончо.
Жіноче вбрання не відрізнялося від чоловічого. Та сама гуанакова вдяганка, тільки під горлом міцно зашпилена дерев'яною, мідною або срібляною шпилькою. Деякі шпильки були прості, інші з одним чи кількома скрученими з вонпн шнурками, на які було нанизано великий бісер і намисто. Зашпиливши хутро, цими шнурками навхрест обмотували кінці шпильки, і вона, таким чином, не могла висмикнутись. У небагатьох жінок я бачив пояси; більшість щільно запинали свої ковдри схованими під ними руками. Якщо не брати до уваги пов'язки на голові, то хутряна ковдра була єдиною їхньою вдяганкою.
М'яке хутро облягало тулуб майже без складок, проте це вбрання, перев'язане поясом, було не вельми гарне навіть на чоловіках, хоч вони й дозволяли собі великі вільності в одежі, носячи своє хутро або як плащ, або спустивши його нижче пояса, і вкрай потворне й незручне на жінках, які рухалися в ньому наче мумії. Звичайно, ром робив їхні рухи вільнішими, та ненадовго, бо й вони, як їхні чоловіки, напивалися до нестями.
Стежачи за незграбними рухами патагонців, я бачив, що таке вбрання сковує їх, і дивувався, чому ці зовсім не дурні люди не придумали зручнішої одежі, яка б не заважала їм у діяльному житті. Незабаром я узнав розгадку цієї обставини, розговорившись з чоловіком, який убранням, манерою їздити верхи геть-чисто був схожий на патагонця, але відрізнявся густою бородою, якої не має жоден його одноплемінник. Виявилося, що цей напівголий, одягнутий у хутряну ковдру індіанин був не патагонець, навіть не індіанин, а аргентінець, колишній житель Буенос-Айресе, який років вісім тому з власної волі пристав до патагонців і живе як вони. Він говорив по-іспанському краще, ніж я, і на моє запитання, чи завжди патагонці одягаються так, сказав мені, що у своїх пампасах вони не носять ніякої одежі, а своїми ковдрами користуються тільки вночі, щоб укриватися ними, коли сплять, і надівають їх тільки під час відвідин колонії, аж поки проп'ють своє останнє хутро».
Ні європейські колоністи, що споюють індіанців, у тім числі губернатор колонії — людина, треба думати, освічена, ні самі індіанці, які чудово кидають у далеку ціль важкі боласи, не викликають у нашого мандрівника особливих емоцій. Хіба що він злегка дивується, чому індіанці, судячи з усього, далеко не дурні люди, не придумають собі зручнішої одежі, ніж оті чотирикутні ковдри з шкури гуанако, в яких він їх бачить. Але й цей подив незабаром знаходить пояснення. Виявляється, в пампасах патагонці ніякої одежі взагалі не носять. Що ж, тоді все зрозуміло…
Корвет «Витязь» далі пливе до Нової Гвінеї, і його єдиний пасажир так само спокійно описує жителів усіх тих островів Тихого океану, біля яких на день-два кидає якір корабель.
Палка від природи натура двадцятичотирьохрічного Маклая неначе остуджена холодом академічності. Зараз він — учений-натураліст, а такий учений, як йому поки що здається, за будь-яких обставин повинен тільки спостерігати, нічим не виявляючи ні своїх симпатій, ні антипатій, тим більше в соціально-політичному плані. Навіть про страшну трагедію тубільних жителів острова Пасхи він сповіщає, лише фіксуючи події: