«… Я запитав чоловіка, що приїхав з острова, хто він такий, і той відповів, що родом він француз, ім'я його Дютру-Борньє, що він колишній капітан купецького судна, що тепер йому доручив один негоціант на Таїті, Брандер, зайнятися на Рапа-Нуї (тубільна назва острова Пасхи. — О. І.) вівчарством і що в цьому йому допомагають двоє білих, один з яких американець, а другий — німець. Він сказав також, що купив у місіонерів їхню церкву й будинки, що ці будівлі він обернув на склади овечої вовни, і що овець у нього вже кілька сотень, і що, крім того, чекає привозу цих тварин з Австралії. Зустрівшись на о. Мангарева з Русселем, колишнім місіонером на Рапа-Нуї, який лишився на цьому острові з сотнею тамтешніх жителів, ми почули продовження й доповнення розповіді Борньє про о. Рапа-Нуї, але ця друга розповідь багато в чому суперечила першій. Виявилось, як розповідав Руссель, що саме інтриги Борньє змусили місіонера залишити острів, тим більше що Борньє підкріплював свої вимоги вогнепальною зброєю; він устиг залучити на свій бік кілька тубільців Рапа-Нуї і з їх допомогою став дуже свавільно порядкувати на острові: під час виниклої суперечки з тубільцями за його наказом було поранено кількох чоловік і одного вбито; крім того, він спалив майже всі хатини тубільців спершу в Ангароа, а потім у Вайху; звелів повиривати з землі молоді батати — майже єдиний харч жителів. Що ж до церков та місіонерських будинків, то ці будівлі були зовсім не куплені, а просто захоплені Борньє, який, окрім того, забрав і 300 овець, що належали місії. Мета Борньє, як вважає місіонер, була хоч би що змусити тубільців виселитися з Рапа-Нуї, чого він і домігся. Тубільці, бачачи, що їхні оселі спалено, плантації бататів сплюндровано, настрашені вчинками Борньє, погодилися виселитися на Таїті й пристали на умову попрацювати певний час на плантаціях Брандера, який таким чином, завдяки спритності свого агента, одержав майже цілий острів для розведення овець і до того ж сотні дешевих робітників на свої плантації…»
Нарешті досягнуто заповітного — «Витязь» у новогвінейській затоці Астролябії, на берегах якої ніколи не ступала нога білої людини і де Маклаєві належить лишитися на довгі місяці, а може, й роки, щоб почати виконувати свою широку програму досліджень, складену ще в Петербурзі.
Тим, на березі, — таємничі папуаси. Уже майже люди, але поки що мавпоподібні, як визначали їх європейські антропологи, ще й до того ж, якщо віриш чуткам, жахливі людожери. Він пам'ятав про це і готувався до найгіршого.
«… Коли перед відплиттям корвета «Витязь» з Кронштадта вел. кн. Костянтин Миколайович 17 жовтня 1870 року оглядав кораблі, що вирушали в Тихий океан… кін, оглядаючи корвет, зайшов і до моєї каюти, де між іншим запитав, чи не може він щось зробити для мене. На це я відповів, що все, чого я хотів, уже зроблено, оскільки н вже перебуваю на корветі, який доставить мене на береги Нової Гвінеї, і що мені лишається тільки висловити найглибшу вдячність за допомогу моєму починанню. Коли ж князь запропонував ще раз подумати, чи не треба мені чого, у голові в мене майнула думка, яку я приблизно висловив так: «Ваша високість знає, що метою моєї подорожі на Нову Гвінею є наукове дослідження цього маловідомого острова, а отже, для мене дуже важливо, щоб результати моїх досліджень і відкриттів не пропали для науки. Зважаючи на те, що не можна зарані сказати, як довго мені доведеться прожити на Новій Гвінеї, бо це залежатиме від місцевої пропасниці й від звичаїв тубільців, я з огляду на обережність запасся кількома мідними циліндрами для різних манускриптів (щоденників, нотаток тощо), які в цих циліндрах можуть пролежати закопані в землю кілька років. Тому я був би дуже вдячний, якби можна влаштувати таким чином, щоб російське військове судно зайшло через рік або через кілька років у те місце берега Нової Гвінеї, де я лишусь, і, коли я не зостануся живий, мої рукописи в циліндрах було викопано й переслано Російському географічному товариству». Князь вислухав мене уважно і, тиснучи на прощання руку, сказав, що обіцяє не забути ні мене, ні моїх рукописів на Новій Гвінеї. Пам'ятаючи цю обіцянку генерал-адмірала, я вибрав зручне місце, де мав закопати циліндри, і показав його офіцерам «Витязя».
Було вжито заходів і для особистої безпеки Маклая. Навколо побудованої для нього хатини витязьці заклали спеціальні міни. Обоє його слуг, таїтянський хлопчик Бой і швед Ульсон, озброїлись швидкострільними рушницями, він сам — шестизарядним револьвером. Але ж не сидіти весь час у хатині, як у фортеці. Не для того він сюди прибув. Та як вступити в спілкування з цими загрозливими тубільцями, не знаючи їхньої мови? Чим завоювати їхню довіру?