Передусім, звичайно, треба було показати свої добрі наміри. Але як?
«… Прокинувшись ще до світанку, вирішив іти в одне село — мені дуже хочеться познайомитися з тубільцями ближче. Вирушаючи, я зупинився перед дилемою — брати чи не брати револьвера? Я, звичайно, не знав, як саме зустрінуть мене в селі, але, подумавши, прийшов до висновку, що такий інструмент аж ніяк не принесе значної користі моїй справі. Пустивши його в хід у мить, здавалося б, крайньої необхідності, навіть з цілковитим успіхом, тобто якщо я покладу на місці чоловік шість, попервах, цілком можливо, після такого успіху страх захистить мене, але чи надовго? Жадання помсти, численність тубільців зрештою пересплять страх перед револьвером.
Потім міркування зовсім іншого плану укріпили мій намір іти в село неозброєним. Мені здається, що заздалегідь людина не може бути певна, як вона вчинить у якомусь, досі незвіданому нею випадку. Я не певен, як я, маючи на поясі револьвер, вчиню, наприклад, сьогодні, якщо тубільці в селі почнуть поводиться зі мною негідним чином, чи зможу бути цілком спокійним і індеферентним до всіх люб'язностей папуасів. Але я певен, що якась куля, випущена недоречно, цілком імовірно, унеможливить досягнення довіри в тубільців, тобто знищить усі шанси на успіх задуманої справи. Що більше я обмірковував своє становище, то ясніше ставало мені, що моя сила має полягати в рівновазі і терпінні. Я залишив револьвер дома, але не забув записника й олівця.
Я мав намір іти в Горенду, тобто найближче до моєї хатини село, та в лісі ненароком потрапив на іншу стежку, що, як я гадав, усе-таки приведе мене в Горенду. А коли побачив, що помилився, то поклав іти далі тією ж стежкою, бо певен був, що й ця виведе мене до якогось селища.
Я поринув у роздуми про тубільців, яких, по суті, майже не знав, про зустріч, що мала відбутися, — тож вельми здивувався, коли опинився нарешті коло села, але якого — не мав анінайменшого уявлення. Чулися кілька голосів чоловічих і жіночих. Я спинився, щоб зміркувати, де я і що має зараз статися. Поки я стояв, розмірковуючи, за кілька кроків від мене вигулькнув хлопець років чотирнадцяти або п'ятнадцяти. Ми мовчки якусь секунду зачудовано дивились один на одного… Говорити я не вмів, підійти до хлопця — означало налякати його ще більше. Я далі стояв на місці. А хлопець щодуху подався назад у село. Кілька гучних вигуків, жіночий вереск, а потім — цілковита тиша.
Я вийшов на майданчик. Грума озброєних списами людей стояла посередині, пожвавлено, але впівголоса розмовляючи між собою. Інші, всі озброєні, стояли осторонь; ні жінок, ні дітей не було — вони, очевидно, поховалися. Мене побачили, й кілька списів піднялося, деякі тубільці прибрали войовничу позу, начебто наготувалися кинути гипса. Кілька вигуків та коротких фраз з різних кінців майданчика — й списи опустилися. Стомлений, почасти неприємно здивований зустріччю, я повільно йшов далі, роздивляючись навколо і сподіваючись побачити знайоме обличчя. Такого не знайшлось. Я зупинився біля «барли», і до мене підійшли кілька тубільців. Зненацька пролетіли, не знаю, навмисне чи ненароком, пущені одна за одною дві стріли, дуже близько від мене. Тубільці, що стояли поряд, голосно заговорили, звертаючись, певно, до тих, хто пустив стріли, а потім, звертаючись до мене, показали на дерево, начебто хотіли пояснити, що стріли пустили з метою забити птаха. Але птаха там не було, і я подумав, що тубільцям захотілося знати, як я зреагую на сюрприз — зовсім близько пролетіли від мене стріли. Я помітив, що одразу ж, як пролетіла перша стріла, багато очей вп'ялися в мене, наче вивчаючи моє обличчя, але, крім виразу втоми і, може, деякої цікавості, мабуть, нічого не побачили на ньому. І я, в свою чергу, почав роздивлятися навколо — усі понурі, стривожені, невдоволені обличчя й погляди неначе промовляли, чого я прийшов рушити їхнє спокійне життя.
Мені самому якось стало незручно, нащо я прийшов бентежити цих людей? Ніхто не кидав зброї, за винятком двох чи трьох стариків. Тубільців ставало дедалі більше; здається, друге село було недалеко і тривога, викликана моїм приходом, дійшла й туди. Мене оточила невелика юрба; двоє чи троє говорили дуже голосно, якось вороже позираючи на мене. При цьому, начебто підкріплюючи свої слова, вони вимахували списами. Один з них навіть так знахабнів, що, сказавши якусь фразу, якої я, звичайно, не зрозумів, раптом розмахнувся списом і ледве не влучив мені в око чи в ніс. Рух його був незбагненно стрімкий, і, звичайно, в тому, що мене не поранили, не моя заслуга — я не встиг навіть зрушити з місця, — а порятувала мене спритність і точність руки тубільця, який устиг зупинити вістря свого списа за кілька сантиметрів від мого обличчя. Я відступив кроків на два вбік і міг розчути кілька голосів, які несхвально (що мені могло й здатися) поставилися до такої безцеремонності.