Цієї миті я був задоволений, що зоставив револьвер дома, бо не мав певності, що лишився б так само спокійним, якби мій супротивник надумав повторити свою спробу.
Моє становище було дурне: я не вмів говорити, і краще було б піти собі, та мені страшенно захотілося спати. Додому йти далеко. А чому б не поспати тут? Усе одно я не можу говорити з тубільцями й вони не здатні мене зрозуміти.
Довго не розмірковуючи, я наглядів місце в затінку, приволік туди нову циновку (досить було побачити її, як одразу сяйнула думка — спати тут) і з величезною насолодою розлігся на ній. Заплющити очі, стомлені сонячним світлом, було дуже приємно. Довелося, проте, напіврозплющити їх, щоб розв'язати шнурки на черевиках, розстебнути гетри, попустити пояс і знайти щось під голову. Я бачив, що тубільці стали півколом трохи віддалік від мене, очевидно, чудуючи і вгадуючи, що ж буде далі.
Перед тим як знову заплющити очі, я побачив того самого тубільця, який ледве не поранив мене. Він стояв недалеко і роздивлявся мої черевики. Я пригадав усе, що сталося, й подумав, що все це могло б скінчитися дуже сумно, і в той же час промайнула думка, що, може, це тільки початок, а кінець ще попереду. Та коли вже судилося бути вбитим, то хіба не все одно, як це станеться — стоячи, сидячи, лежачи на циновці чи уві сні. Далі я подумав, що якби довелося вмирати, то усвідомлення того, що при цьому двоє, троє, а то й шестеро диких також поплатилися життям, було б вельми невеликою втіхою. Відчув знову задоволення, що не взяв револьвера.
Коли я засинав, мене захопили голоси птахів; різкий крик вертких лорі кілька разів примушував мене прокинутись; своєрідна жалібна пісня «кокі» (Chlarnudodera), навпаки, заколисувала; стрекіт цикад також нітрохи не заважав, насилав сон. Мені здається, я заснув швидко, бо дуже рано встав і, пройшовши години дві майже все по сонцю, від незвички відчув велику втому, особливо втомилися від яскравого денного світла очі.
Прокинувся, відчуваючи себе дуже свіжим. Судячи з місця розташування сонця, мала бути щонайменше третя юдина. Отже, я проспав понад дві години. Розплющив очі і побачив кількох тубільців, які сиділи навколо циновки, кроків за два від неї; розмовляли впівголоса й жували бетель. Вони були без зброї й дивилися на мене вже не так понуро. Я дуже пошкодував, що не вмію ще розмовляти з ними. Вирішив іти додому й почав чепурити свій костюм. Ця операція дуже зацікавила папуасів, що сиділи навколо мене. Потім я підвівся, кивнув навсібіч головою і пішов назад тією самою стежкою, яка тепер здалася мені коротшою, ніж уранці…»
Опинившись перед смертельною небезпекою, Маклай, щоб показати свої добрі наміри, знайшов найпростіше: ліг на циновку й заснув. Лежачий не страшний, по-перше, а по-друге, лежачого не б'ють. Якщо вони справжні люди, як те, всупереч європейським світилам, стверджував академік Бер, то все зрозуміють і не вб'ють.
Звичайно, щоб зважитися на такий вчинок, треба мати неабияку мужність. Але іншого безпечнішого способу продемонструвати перед папуасами свої наміри в тій ситуації у нього не було. І Маклай зважився на крайній ступінь ризику, ще не знаючи, хто має слушність: європейські антропологи чи академік Бер. Адже ні одна, ні друга сторони не мала анінайменших доказів. У Європі папуасів вважали за позбавлених розвинутого розуму мавпоподібних істот тому, що такий висновок буцімто випливав з дарвінівської теорії еволюції видів (його книга «Походження людини» побачила світ, коли Маклай уже рік жив серед папуасів); Бер, не визнаючи причетності еволюції видів до людини, думав інакше, виходячи з власної теорії, за якою люди, на відміну від рослинного світу й тварин, на види взагалі не поділяються, а повсюдно є закінчені витвори природи одного спільного кореня.
Але і там і тут тільки умовиводи — теорії, а потрібні реальні докази, факти.
Фактів не було, і він ліг на циновку, щоб перевірити все на собі…
Його зрозуміли. Вже тільки це одне давало підставу вигукнути: «Петербурзький старче, ти великий: папуаси — homo sapiens!» Так, але радіти було рано. Ніхто не знав, як ці люди розумні поведуться далі…
Але далі докладно розповідати про перше перебування Маклая на березі його імені, мабуть, зайве. Про це написано безліч популярних книжок, брошур, окремих нарисів та статей. Знято навіть художній фільм. Тож мені довелося б просто повторювати те, що знає кожен з шкільної лави. Зате сказати тут треба про інше, про те, зокрема, що вся величезна маклаєніана, грунтуючись переважно на щоденниках Маклая, які вів учений під час свого першого п'ятнадцятимісячпого перебування серед папуасів північно-східного узбережжя Нової Гвінеї, досі показувала образ ученого однобоко, причому не даючи чіткої відповіді на те, що ж він, власне, зробив для науки й чому його заслуги перед нею й людством у цілому не меркнуть донині. І не померкнуть, поки жива пам'ять людська.