Далі просто з води підносяться гори. Біля їхнього підніжжя відполіровані хвилями валуни, вибухи сонячних бризок і піна прибою. А вище — пальми, бамбукові зарості, варингіни, квітучі олеандри. Там уже не Крим, там тропіки, екзотична країна Молуккія. Але ще вище — ліс, де цвітуть достоту київські каштани і співають геть-чисто українські соловейки.
Звичайно, я розумів, що все навколо — тільки зовнішня ідилія, що на цьому чарівному острові, як і скрізь на білому світі, немало горя і страждань, але було радісно від того, що мої враження від природи Амбоїни майже цілком збігалися з тим, що говорив про неї Маклай сто років тому.
«Окремі пейзажі Амбоїни, — писав учений в одному із своїх записників, — вражають схожістю з Малоросією, особливо озвучені співом птахів ліси на узвишшях. Ніколи не думав, що це мене може так сильно зворушувати. Часом, забравшись рано-вранці на яку-небудь з поблизьких верховин, я просто з гордістю відчував себе малоросом, зовсім не думаючи при цьому ні про те, щоб погамувати свою надмірну пристрасть, ні про те, щоб розважливо оглянутися довкола.
Напевне, щоб пізнати, які принадні для нас картини рідної вітчизни, треба побути від них на значній відстані й побачити раптом щось таке, що нагадує ці картини. Хоч який холодний, здавалося б, розум, мимоволі впадаєш у сентиментальність, анітрохи, втім, її не соромлячись. Саме це останнє в амбоїнських екскурсіях стало для мене новиною…»
Адже він вважав себе людиною, чиї почуття завжди під контролем холодного розуму, не здатного ні на які захоплення, і ось маєш…
Амбоїна була для нього проміжною базою між Явою і Новою Гвінеєю. По дорозі до Нової Гвінеї він купував им цьому острові подарунки папуасам і всілякі припаси. Потім, вертаючись у Батавію, зупинявся тут, щоб підлікуватись у місцевому госпіталі й трохи відпочити. Але відпочивати Маклай ніколи не вмів.
Пише 15 січня 1874 року в Бату-Гадьє — резиденції голландського управителя Амбоїни:
«Відчувається біль в усьому тілі, дуже опух. Кольки і біль у печінці досить відчутні. Вдень нема ніякісінького бажання щось робити. Вночі не знаєш, як лягти й повернутися без болю, не можу до того ж і спати.
Думаю написати заповіт…»
Думає про заповіт — отже, почуває себе справді кепсько. Проте думки про смерть швидкоплинні. Вони гаснуть, ледь устигнувши виникнути. Потужний, діяльний мозок ученого зайнятий іншим, куди складнішим. Він розмірковує над сутністю релігії і роллю праці в процесі мислення.
Увечері того ж дня, пересилюючи біль у розпухлих під ревматизму суглобах пальців, Маклай пише в Бюйтензорг Кетрін Шеффер, дочці директора ботанічного саду, листа, в якому ніби мимохідь робить чергове вражаюче для свого часу наукове відкриття, однак, як часто з ним траплялося, не побачивши в своїх висновках нічого істинно наукового, не надає їм особливого значення і тому не залишає в себе ніякої копії.
Ось цей лист, оригінал якого, на щастя, зберігся в рукописному фонді бібліотеки Богорського ботанічного саду:
«Люба Кетті!
Сьогодні весь день не дає мені спокою наша остання з Вами розмова в Бюйтензорзі. Можливо, я видамся Вам набридливим, та все ж хочу висловити деякі додаткові свої міркування, інакше мені їх не позбутися.
Я страшенно не терплю копирсань у чужих душах, особливо непроханих, коли хтось вважає, що має право переробляти чиюсь душу по-своєму і комусь нав'язувати свої переконання. А проте дозвольте сказати Вам з певністю, що Ваше пристрасне бажання, вживаючи Ваші слова, «всіма силами душі й не рахуючись з труднощами та іншими невигодами, сприяти християнському місіонерству і всілякому поширенню в Океанії християнства взагалі» користі остров'янам не дасть і тим паче нікого з них не, врятує.
Даруйте за таку, можливо, несподівану для Вас заяву, але Ви знаєте, що моя справа і мета мого життя значною мірою пов'язані з інтересами і благом тубільців Океанії.
Повірте, Ваше прагнення «сіяти зерна людинолюбства» я ціную дуже високо, але Ваша думка щодо цього предмета, на мій погляд, слушна тільки в тій частині, де Ви говорите, що людина за своєю природою, без урахування націй і рас, прагне до прекрасного і що, коли такого прагнення у неї немає, це не закономірність, а здебільшого наслідок обставин; тому безкорисливе бажання пробуджувати у всякій людині спрямованість до прекрасного не може не бути благородним. Та водночас за прекрасне можна вважати всього-на-всього доцільне, те, в чому ми відчуваємо необхідність; або воно нас удосконалює духовно, або дає іншу користь. А Ви, якщо я правильно Вас зрозумів, вбачаєте ідеал прекрасного в райських кущах, в яких нічого доцільного, а отже, і прекрасного нема.