Выбрать главу

Вибори відбулись у лютому 1961 року. Якобус повернувся в Холландію через місяць. Його викликали раніше, але він запізнився. До «ради» його одначе обрали. Заочно.

Майже всі наші розмови з Якобусом я записував на магнітофонну плівку, боявся, щоб чогось не пропустити.

Пригадую, був чудовий амбоїнський вечір. Перевернутий серп місяця, зорепад, солонуватий вітерець. Ми сиділи біля моря. Якобус розповідав далі:

— Мені було шкода залишати університет, але в Гаазі мене затримало не це. Я не уявляв себе в ролі державного діяча. Відправив молебень, щоб господь допоміг мені розібратися в політиці. Потім накинувся на газети, раніше я їх ніколи не читав. Тепер я купував їх щодня. Мені здавалося для політика головне — читати газети, байдуже які.

Мені стало страшенно прикро, коли з'ясувалося, що моя шалена підготовка була зовсім не потрібна. У Холландії, тільки-но я прилетів, мені вручили папку готових промов і наказали виступати з ними в тих районах, де активно діяли партизани. Панотець Пінаар тоді сказав мені: «Сину мій, твої одноплемінники забули страх перед богом. Вони переховують бандитів, які називають себе партизанами, дають їм харч і навіть служать у них провідниками, коли ці бандити нападають на білих людей. Не шкодуючи сил, закликай їх до покори, нагадуй про караючий меч. Ти папуас, твої уста напоумлять заблуканих».

Його превелебність і досі розмовляв зі мною, як з маленьким сином джунглів. Йому було важко усвідомити, що я вже дорослий і чотири роки вчився в європейському університеті.

Я наївно думав, що мені належить виконати важливу самостійну місію. Насправді я був для них дресированим какаду. Їм потрібна була тільки моя папуаська фізіономія. Вони так старалися, що переконали мене вирядитися по-місцевому — почепити пов'язку на стегна. Біля західно-іріанських міст багато малайських сіл, у звичному вбранні мене могли вважати за малайця. Чиновникам з канцелярії генерал-губернатора здавалося, що тоді мої виступи перед папуасами не мали б успіху. Вони хотіли, щоб у мені зразу всі бачили папуаса.

Ми їздили в броньованому автомобілі. Крім озброєного шофера, в поїздках мене супроводжували двоє перевдягнених поліцейських, Френк Стаут і Ронні Найкер. Ронні був старшим. У Західний Іріан він приїхав з Амстердама. Він і там служив у поліції. У Холландії Ронні сподівався дістати офіцерський чин. Він був років на сім старший за мене, довгий і дуже флегматичний.

Мені сказали, що це охоронці, вони приставлені до мене як до депутата. За інструкцією, вони корилися мені, але з багатьма застереженнями. Всі застереження підкріплювались аргументом «з метою особистої безпеки». Ронні Втручався буквально в усе: з ким я розмовляю, про що, чим цікавлюсь. «Пане депутат, мені здається, ви порушуєте інструкцію, з метою вашої безпеки я змушений перервати цю розмову». Його ввічливість була розрахована на дурнів, я не відчував у ній нічого, крім тупого презирства.

Для виступів мені дали дванадцять тем, точніше, тема булл одна, але з різними варіаціями. Залежно від того, в якій місцевості я виступав. Яку де проголошувати промову, визначав Ронні. Мітинги теж улаштовувала поліція. Моє завдання зводилося до того, щоб піднятися на трибуну й читати. Слухати мене ніхто не хотів, людей на мітинги зганяли силоміць.

Взагалі слухати промови папуаси дуже люблять. На святах навіть змагаються, хто краще виголосить промову. Пам'ятаєте, я розповідав про нашого старосту Бонай-Боно? Він міг говорити годинами. Про що завгодно, часто зміст промови можна було передати двома фразами, але всі з цікавістю слухали. Папуасам подобається, коли людина говорить не затинаючись і, говорячи про серйозне, всіх уміє веселити. Тоді її із задоволенням слухають. А я стояв на трибуні, читав і плутався в словах. Ніякої папуаської писемності ще немає, не розроблено ні синтаксис, ні фонетику, але тексти всіх моїх промов були написані мовами папуасів. Слова ніби папуаські, а побудова фраз і транскрипція слів голландські, тому я і плутавсь. І мене ніхто до пуття не розумів. Звичайно, я міг постаратись якось зацікавити публіку. Треба було триматися вільніше й говорити без папірця. Ронні боявся, щоб я не сказав зайвого. Він кілька разів переривав виступи через те, що я переставав читати й починав говорити від себе. Його тупість переходила всякі межі. Він завжди стояв біля трибуни і по другому примірнику промови стежив за текстом. Я не можу сказати, що він був боягузливий, просто така людина, для якої все життя визначалося двома категоріями: «належить» і «не належить». Рідкісний тип поліцейського флегматика.