«Завдання моє таке величезне, — писав він одній своїй кореспондентці, — а відведено мені так непомірно мало, що відчути себе щасливим я, очевидно, не встигну, і тому думати в моєму становищі, що колись я стану щасливим, було б самообманом і тратою енергії мислення на справу конче марну. Певний час це питання мене цікавило, як цікавить, мабуть, кожного. Але невдовзі я зрозумів, що суть щастя для мене як індивіда полягає не в побутовій повсякденності або в досягненні почестей і слави, а в пошуку відповіді на такс життєве завдання, розв'язання якого дає людині відчуття і ясну свідомість виконаного обов'язку. Може, з усталеної точки зору це сприймається не зовсім нормально і моє міркування на цю тему здасться Вам міркуванням одержимого або навіть фанатика, але я знаю себе, а Ви просите відповідати Вам з усією відвертістю. Звичайно, щоб уникнути зайвих пересудів, я волію всі мої судження про власну персону тримати при собі, але ще відгукнутися на Ваше прохання мені, по правді, совісно. Я не забув, скільки безсонних ночей Ви просиділи біля мене, коли я метався в гарячці у Вашому домі, і яка тривога була у Ваших очах у день мого від'їзду. Я завжди буду вдячний Вам і ніколи не посмію дозволити собі нещирість з Вами.
Ви кажете, що не раз помічали, коли, одужавши, я вечорами самотньо бродив у Вашому саду, вигляд у мене був зажурений. Це правда, але Ви помиляєтесь, вважаючи, що я страждаю через те, що не почуваюся щасливим. Найчастіше засмучує мене не відсутність щастя, як його звичайно розуміють, а невдоволення прожитим днем. У мене давно стало звичаєм вечорами подумки повертатися до справ прожитого дня, і я нерідко докоряю собі, що зробив не стільки, скільки міг би, якби. розумніше розподілив свій час.
Коли людина замолоду відчуває себе щасливою й усім задоволена, вона, як я розумію, гідна не заздрощів, а співчуття, бо це означає, що вона не має стимулюючої жаги життя, яка спонукає нас до невтомного діяльного пізнання. Вона всім задоволена, їй нічого більше не треба. А щастя, певен, повинне вінчати життя. Тоді прагнення його наповнить усе життя людини смислом боротьби й завершиться торжеством перемоги. Боротьба й перемога — ось що, мені здається, становить суть життя, яке на схилі років дає підставу сказати: «Я жив не; як пересічний споживач, не байдужий обиватель, не егоїст, що захряс у багні ницої користі, а як творець, пориваючись до ідеалу, людина, що усвідомила й виконала свій обов'язок». Право з чистою совістю так заявити і є щастя, як я його собі мислю…»
Я обірву тут цей лист, щоб попутно навести ще один уривок з того, що писав Маклай про щастя. Очевидно, думки про це хвилювали його все життя, і він шукав людей, з якими можна було б поділитися ними. У грудні 1882 року по дорозі з Росії до Австралії він спеціально заїздить у Париж, щоб побачитися з Іваном Сергійовичем Тургенєвим і запитати його, що той думає про щастя.
Маклаєві дуже подобався образ тургенєвського Базарова, і йому здавалося, що його творець напевне знає, що таке справжнє щастя і в якій мірі та коли воно конче потрібне людині-творцю.
Після зустрічі з Тургенєвим учений докладно занотовує в щоденнику:
«… Я сидів біля вікна, а І [ван] С[ергійович] розташувався в глибині кімнати, в кріслі, але світло падало на його характерне обличчя й густе біле волосся. Зауваження Тургенєва на початку розмови про його літа й слова про те, що він почувається старим, навели мене на думку поставити І. С. запитання, відповідь на яке була для мене дуже цікава, а тому й закарбувалася в моїй пам'яті. (Тут Маклай усупереч своїй вдачі трохи лукавить або щиро признатися про своє давнє бажання поговорити з Іваном Сергійовичем про щастя посоромився. — О. І.)
— Ви казали, І. С, що почуваєтеся старим, що вам порівняно недовго лишилося жити, то скажіть мені, в яку пору життя ви почували себе найщасливішим? Було це в дитинстві, юнацькі роки, в повному розквіті сил чи тепер, коли ви старий?
Поки я говорив, Тургенєв, який сидів з похиленою головою, підвів її і обернувся до мене, дивлячись мені просто в обличчя.
— Еге, батечку, яке запитання ви мені поставили! І ви гадаєте, що на нього так легко відповісти?
— Ні, не гадаю, — сказав я, але вважаю, що вам це легше, ніж будь-кому іншому.