— А ось подумаю і скажу: адже це таке запитання, що про нього можна написати цілу книжку.
Я повернувся до вікна. Минуло кілька хвилин. Нарешті він заговорив.
— Коли людина щось хоче — вона не може бути щасливою, бо їй рідко вдається досягти бажаного; мало того, як тільки її бажання збувається, їй здається, що вона бажає більшого або що здійснене бажання зовсім не те, чого вона прагнула. Дітьми, молодими людьми й людьми цілком дорослими всі ми постійно хочемо чогось досягти, а, не маючи бажаного, людина почуває себе нещасною. Тому я можу рішуче сказати, що поки я бажав багато, то ніколи не був задоволений, ніколи не був щасливий; а тепер у порівнянні я майже нічого не бажаю, і тому тепер я щасливіший, ніж будь-коли. Потім ще: коли був молодою людиною, і навіть у зрілих літах, тобто цілком мужчиною, я часто не знав, куди дівати час; години й дні тяглися, повзли. Ви знаєте, що таке російська хандра? Коли знаєте, то скажу вам просто, що я часто-часто хандрив, а хандра — це виснажливе й вельми неприємне почуття. Тепер же, коли я став старий, я майже забув, що таке хандра; я більше не хандрю. Дні, години й хвилини не тягнуться, не повзуть для мене, а летять так, що частенько хочеться, аби вони не летіли так швидко. Ця відсутність хандри — також ознака щастя; адже для щасливих час не тягнеться, а біжить без упину. В останні роки мені іноді буває тяжко, що час мчить так швидко…
Довго ще говорив І. С. на цю тему. Шкодую, що не було стенографа, щоб записати кожне його слово. Нарешті він замовк.
— Ну що, відповів вам?
— Так, і мені це було ще цікавіше чути від вас, тому що ваші слова підтверджують зауваження, яке давно здавалося мені правильним.
— Яке зауваження? Чиє зауваження?
— Таж те, що ви сказали, сказав, тільки коротше, Шопенгауер.
— А! Справді! То він мав слушність, — промовив І. С.»
Найімовірніше, Шопенгауер тут ні до чого. Розмова з Тургенєвим укріпила Маклая в тому його переконанні, що щастя повинне вінчати життя, і він потім дотримувався цієї думки до кінця своїх днів, хоча, з іншого боку, не відкидав і міркування Жан Жака Руссо, який писав: «Щастя — це незмінний стан, не створений для людини в цьому світі. Усе на землі — в безперервному плині, який не дає можливості нічому набути сталої форми. Усе змінюється навколо нас. Ми змінюємося самі, і ніхто на може бути певним, що завтра любитиме те саме, що любить сьогодні. Тому всі наші мислі про щастя в цьому житті химери».
Не полемізуючи, однак, з великим французьким мислителем, Маклай все-таки лишався оптимістом. Та повернімося до обірваного листа.
«… Обов'язок же людини, якщо не вдаватися в подробиці й відкинути все стороннє, полягає, на мою думку, в тому, щоб: а) своєчасно визначити своє призначення і свої можливості; б) вибрати й розв'язати завдання, відповідне до твоїх нахилів і всього запасу життєвих сил. якими ти наділений від природи; в) продовжити життя, тобто виростити нащадків, або ж, якщо з якихось причин виростити й поставити на ноги своїх нащадків ти сам не можеш, забезпечити їм можливість увійти в плодотворне життя з меншими труднощами, ніж входив ти, бо завдання у кожного нового покоління складніші і, отже, потребують більшої розумової і фізичної напруги, а запаси життєвих сил у батьків і дітей приблизно однакові. Тому, якщо на першому етапі життя, тобто в період становлення, синові треба буде докласти стільки ж зусиль, скільки в цьому віці доклав його батько, він не зможе виконати всього того, що йому призначено. У нього просто не вистачить сил. А суть буття — у прогресі, тобто в успішному розв'язанні завдань часу.
Якби діти у своєму інтелектуальному розвитку не перевищували батьків і не були підготовлені до значиміших звершень, прогрес припинився б і людство з часом було б знову відкинуте в дикунство, бо все, чого вже досягнуто, хоч би яким воно уявлялося величним і здавалося непорушним, поступово старіє і рано чи пізно повинно вмерти, щоб матерія, повернувшись у первісний стан, знову могла почати свій одвічний кругообіг у досконалішому варіанті. Така закономірність природи. Рух, безперервний рух, поки Сонце випромінює на Землю потоки енергії, надмір якої, щоб не зруйнувати планету, потребує постійного виходу, повсякчасного механічного навантаження, тобто роботи.
Плоди цієї роботи — вся еволюція земної кулі, вся розмаїтість рослинних форм і все живе. І скрізь, хоч би куди спрямували ви свій погляд, триває безперервний процес природного добору, безперервний рух на шляху розвитку й удосконалення. Все суще на Землі й у всьому Всесвіті — в постійному русі; і цей рух скрізь і завжди підпорядкований невблаганним законам доцільності, тобто удосконаленню гарного в краще, кращого — в ще краще. Якби не було цих законів, у природі панував би хаос.