Приклад Маклая в цьому не виняток.
Зберігся написаний аквареллю (очевидно, рукою матері) дитячий портрет майбутнього вченого, на якому йому років вісім-дев'ять. Хлопчик дуже гарний. Золотаві, у великих завоях кучері, густі й пишні, а брови смоляно-чорні, гладенькі, майже в кавказькому розльоті. Очі прозоро-голубі, великі, обрамлені начебто здивовано розтуленими віями. Овал обличчя і ніс класично правильні, начебто виліплені давньогрецьким скульптором. Губи повні, добрі; на підборідді продовгувата ямка, яка також свідчить про лагідну спокійну вдачу, але водночас і пристрасну, здатну на гострі переживання й глибокі страждання.
На портреті Маклай ніби усміхається. Певно, Катерина Семенівна, якщо портрет малювала все-таки вона, хотіла зобразити сина в радісні хвилини, але усмішка не вийшла. Лице хлопчика журливо задумливе; у його погляді якась зачаєна, зовсім не дитяча гіркота. Так буває, коли художник, маючи намір оживити обличчя зовсім невеселого чоловіка, мимохіть тільки підкреслює справжній стан його душі.
Звичайно, як усі діти, юний Маклай усміхавсь, але веселим його дитинство ніяк не назвеш.
Здавалося, не було такої хвороби, яка б оминула його. Хоча лікарі кажуть, що на скарлатину діти хворіють тільки раз, Маклай нездужав тричі; кір, свинка, жовтуха, часті ангіни, хронічні пневмонії і бронхіт, тупий біль від раннього ревматизму в суглобах, якась кровотечна недуга ясен, ревмокардит і до всього — частковий параліч голосових зв'язок, через що він до дванадцяти років заїкався й на все життя лишився гаркавий — не вимовляв букви «р».
А хлопчаки, звісна річ, хто кволіший, того частіше й лупцюють, з того насміхаються, дражнять, а коли певні, що не дістануть здачі, то й взагалі проходу не дають.
Сам Коля постояти за себе не міг і ніколи нікому не скаржився — не хотів зайвий раз показувати свою безпорадність. «Злі люди, — читаємо ми в його дитячому щоденнику, — задоволені подвійно, коли бачать твою неміч й переконуються, що їхнє зло тебе ранить. Давати їм таку поживу було б непростимо, бо цього вони тільки й чекають, гадаючи, що, коли зацькують беззахисного, то возвеличать себе. Втім, може, я тут і не правий. Щоб побудувати якесь передбачення, людина спершу повинна поміркувати; а вони щодо розумової здатності здебільшого нікчемні і чинять цілком стихійно, переважно під впливом тваринного інстинкту, що жадає самоутвердження, а не внаслідок здорового глузду». І ще:
«Помиляється той, хто, когось успішно насилуючи, вбачає в цьому торжество своєї сили, а отже, торжество своєї персони. Нічого схожого тоді взагалі немає, бо торжество — це свято. А яка святковість у злобі? Вона тільки виказує вдачу, позбавлену душі, яка б співчувала чужому болю. Звідси випливає, що насильник дістає від свого вчинку не вигоду, а очевидну шкоду, бо не славним молодцем, яким йому хочеться видаватися, він виставляє себе перед усіма, а нікчемним себелюбцем, що не розуміє свого дурного становища через свою ж таки глупоту. Тому насильники, на мою думку, більш гідні холодної зневаги, аніж неодмінної помсти. Однак лишати насильство безкарним не можна. Бо тоді буде не гуманістичність, а потурання бридкій жорстокості.
Я поки що не розмірковував над усякими моментами в цьому питанні, але, гадаю, стосовно насильства звичайного, з яким ми щоденно змушені стикатися, мої розмірковування правильні або, сподіваюся, близькі до правильного розуміння суті справи».
Правда ж, здається, що все це написала цілком доросла людина? І не просто доросла. Щоб так сказати про насилля, треба багато пережити й немало передумати, до того ж треба вміти думати. А тим часом останній із цих двох записів датовано 31 грудня 1856 року. Отже, Маклаєві було тільки десять років. І все-таки ось які думки у нього виникають. І коли? Напередодні Нового року!
Дома прибирають новорічну ялинку, готують святковий стіл, але який він від усього цього далекий! Сидячи десь у затишному куточку, розмірковує про насилля… І завважте: анічогісінько про особисті кривди. Тепер ми знаємо або хоча б можемо припустити, що розмірковування ці були викликані саме ними. Та сам він не каже про них і навряд чи тоді думав. Розмірковування його чіткі, спокійні, щиро об'єктивні. Немає й натяку на якесь упередження, а тим паче озлобленість. Людина намагається доскіпатися до суті однієї з людських вад, і думки її принаймні зайняті тим, якого болю ця вада їй завдає. Своє лихо зараз не має значення, головне — знайти те, що шукаєш. І його знайдено: «насильник дістає від свого вчинку не вигоду, а очевидну шкоду», і все-таки тільки зневажати його — мало, його треба знешкодити!