На кладовищі й потім ще досить довго я не міг позбутися сорому і хворобливого відчуття своєї провини. Адже, бажаючи собі смерті, я, не усвідомлюючи того, бажав горя своїм близьким. Я тоді зрозумів і дотримуюся цієї думки досі, що, хоч би як було людині важко, розпоряджатися своїм життям на власний розсуд вона не має права, бо воно належить не їй самій, а також її близьким, а коли ця людина мисляча, створює чи спроможна створювати духовні або матеріальні цінності, то й усьому суспільству. Тому бажати собі смерті, а найбільше вчиняти самогубство, навіть злочинно, оскільки в його основі — усвідомлене чи ні, але н будь-якому разі злодійське за своєю суттю зазіхання на чужу власність і, з іншого боку, — горе ні в чому не винних людей. Поваги гідні лише смерть природна і смерть спричинена необхідністю пожертви задля якихось загальних гуманістичних цілей.
Зрозумівши це, я більше ніколи не жадав смерті.
А життя прекрасне тому, як я ще тоді усвідомив, що тільки воно й творить прекрасне. У цьому його головна особливість, а отже, найважливіший смисл, що має сукупне значення.
Інша річ — смисл життя окремої людини. У кожної він свій, і кожній, якщо вона має намір жити змістовно, треба своєчасно його визначити й заздалегідь бути готовим на якісь пожертви задля досягнення накресленої мети, бо все, чого ми жадаємо й до чого прагнемо, потребує своєї ціни. Що вища поставлена мета, то дорожча за неї плата.
У дитинстві до такого висновку я прийшов, розмірковуючи над однією з книг Луція Сенеки, яку вперше читав уночі після похорону батька. Сенека відкрив мені виправдану необхідність самотності для кожного, хто хоче вдосконалювати свій розум і осягати якісь істини. Без постійних розмірковувань на самоті з самим собою, в тиші й спокої, плідна робота розуму неможлива. У цьому, зв'язку завважу також: даремно багато людей прагнуть якнайбільше прочитать і скрізь побувати. Як сказав Сенека, хто буває скрізь, той не буває ніде; а розум удосконалює не кількість прочитаних книжок, а те, як прочитане людина осмислює, зіставляючи щойно пізнане з уже відомим, і, неодмінно сумніваючись у правильності своїх міркувань, шукає їм або спростування, або підтвердження. У порівнянні з читанням процес такого осмислення набагато складніший, тому він особливо потребує самотності.
Потім ще: будь-яка власна думка, яку можна назвати думкою, — а це поняття не таке просте, як нам іноді здається, — є відкриття, породжене інтимною щирістю розуму. А хіба ж інтимність можлива на людях?
Тепер, коли минуло понад тридцять років, я можу сказати з певністю: якби більшу частину життя я не гамував у собі бажання повсякчас бути серед друзів чи просто приємних співрозмовників, нічого значущого зробити я б не встиг…»
Не треба розуміти це Маклаєве зізнання так, начебто він усе життя лишався безлюдьком. Друзів, щоправда, він мав небагато, але дружити вмів і дружбою вельми дорожив. Дуже добре сказав після смерті вченого найщиріший з його друзів і однодумців князь-народник (бували в ті часи й такі князі) Олександр Олександрович Мещерський: «Ніщо не забирає у нас стільки намарне часу, як порожня або ж малозмістовна балаканина, хоча нам вона буває приємна і загубленого часу ми стараємося не шкодувати, наївно гадаючи, що втраченому не така вже велика ціна. Час же — наша воістину єдина цінність, необачно користуватися якою — більш ніж нерозумно. Усе довкіл нас — чуже нам, і тільки час природа подарувала людині в її цілковиту власність, ділитися якою належить із скупістю скнари, бо відданого ніхто й ніщо не відшкодує.
Проте дарунок цей такий неуловний і швидкоплинний, що хто завгодно, а найчастіше люди бажані нам, можуть відбирати його в нас, анітрохи не вважаючи себе грабіжниками з великої дороги. Друзі, рідні й інші близькі нам люди, яких ми любимо і не приховуємо від них своєї любові, в переважній більшості чинять щодо нас навдивовижу егоїстично. Вони не тільки безтурботно й собі на втіху користуються нашою увагою, але, і це дуже прикро й сумно, ображаються і вважають свою образу справедливою, коли їм здається, буцімто ми не досить уважні до них. Бо мало хто з них свідомий того, що увага — це час, і, жадаючи її від нас, вони забирають частинками ту нашу власність, яку дала нам природа, щоб ми могли пройти свою стежку, з честю і користю виконавши покладене в обов'язок нам і людям, які залежать від нас або служіння яким обрали ми своєю метою.