«…і в суспільстві, і в середовищі учнівської молоді посилювалося бродіння умів, яке відлунювалося в теоріях Чернишевського й Писарєва, в патяканнях про непотрібність естетики, в наданні переваги перед ідеальним грубому утилітаризму; роман «Що робити?», матеріалістичні доктрини енциклопедистів, жіноче питання, заперечення родинного вогнища та багато чого іншого, а в педагогіці безладний розвиток замість правильного навчання, — усе це більш чи менш торкнулося й учнівського покоління, на яке була зумисне звернена увага збоку з метою вербувати майбутніх нігілістів. Серед учнів почали з'являтися особи, що підбурювали товаришів на всілякі виступи проти вимог закладу. Не сподобалися їм оцінки за минулу чверть року, й учні зустрічають одного викладача демонстративним галасом, коли до класу заходить інший — не встають. Роздано кращим учням похвальні свідоцтва — того ж дня їх було пошматовано, а клапті розкидано по паркету у великій рекреаційній залі. Деякі учні старших класів сходилися у свого товариша її читали разом «Колокол» і твори Герцена. Педагогічна рада, коли про таке стало відомо, вирішила виключити кількох найневиправніших учнів…»
Серед «найневиправніших» був і Миклуха. Він думав, що його причислили до таких за наполяганням надто запопадливого попа Василія. Юнак не здогадувався, звичайно, що стежити за його умонасторями попові Василію доручив сам Валуєв.
Звичайно, таке може здатися дивним. Що значив якийсь хлопчак для його високопревосходительства імператорського міністра внутрішніх справ? Що ж, така вже, мабуть, природа шпиків за покликанням. Вони можуть забути своє перше кохання, але ніколи не забувають свого першого доносу й на все життя, певно, зберігають злу досаду, якщо він не досяг мети. Адже той донос на Миколу Ілліча лишився без уваги. Можна тому уявити, як зрадів шпик-міністр, коли в жовтні 1861 року в списку заарештованих студентів рантом побачив і гімназистів Миклух — синів свого першого «підопічного».
Усі його дні були розписані на години й хвилини, і все-таки, як свідчать архівні документи, він знаходив час, щоб особисто вести досьє на родину Миклух.
Запис у щоденнику за 11 вересня 1863 року:
«Уранці в Царському Селі. Доповідав. Попрощався з його величністю, який сьогодні ввечері від'їздить до Криму.
Т. знову каламутить воду: на його клопотання М. М. зараховано вільним слухачем до університету з правом водночас відвідувати лекції в Медико-хірургічній академії…»
Т. — Олексій Костянтинович Толстой; М. М. — Микола Миклуха.
Зіставте значимість першого й другого абзаців. Неймовірно, правда ж? І це пише міністр! А тим часом несумісність високопревосходительства й ницості він усвідомлював дуже добре: в підготованому до друку варіанті щоденника другий абзац викреслено.
… В середині лютого 1864 року за участь у чергових студентських заворушеннях Миколу Миклуху виключили з університету й Медико-хірургічної академії, причому без права вступу до будь-яких інших навчальних закладів Росії. Так розпорядився знову ж таки Валуєв, який вичікував повноліття Миклухи, щоб передати «справу» до суду:
4 липня (за старим стилем) молодшому Миклусі виповнювалося 18 років.
Зловісний міністр очима своїх агентів стежив за старшим Миклухою, Сергієм, але той, вступивши на юридичний факультет, поводився цілком благопристойно. Отже, позбиткуватися можна лиш над непокірним Миколою.
А тим часом у родині Миклух про плани Валуєва ніхто ні сном ні духом не знає. Катерина Семенівна оббиває пороги поліції, жандармерії, міністерства освіти, намагається добитися аудієнції у царя — й усе марно. До царя далеко, а інші… Що інші? Над ними Валуєв! А добрий ангел-рятівник, Олексій Костянтинович Толстой, десь у Парижі чи в Німеччині.
Одним з найулюбленіших репетиторів Миколи, що готував його до вступу в гімназію, був молодий поляк Валентин Валентинович Миклашевський, про якого тут уже згадувалося. В 1862 році він брав участь у польському повстанні й потім змушений був емігрувати до Німеччини, у Гейдельберг. Микола звертається до нього, просить поради.
Про «взаємини» свого колишнього учня і міністра внутрішніх справ Росії Миклашевський теж, звичайно, не підозрює. Пише: «Не впадай у розпуку, друже Колю, хто знає, з якими невдачами доведеться тобі спіткатись у майбутньому. Запам'ятай, головне, що треба в житті, — це людиною бути, все інше — додасться. Що стосується подальшої твоєї освіти, то моя порада така: негайно клопочи про закордонний паспорт і їдь у Гейдельберг… Ти матимеш змогу тут слухати лекції великого фізика Гельмгольца, знаменитих учених Кірхгофа, Бунзена, Міттермайєра й ще багатьох інших. А коли захочеш, переведешся згодом до якогось іншого університету. Отож зважуйся, друже мій!..»