Англійський філософ лорд Болінгброк, який написав знамениту книгу про користь вивчення історії, сказав: «Найчудовіша особливість історії в тому, що в усі часи вона мала й матиме аналогії, бо люди в своїй природі не змінюються, змінюються лише цивілізації. Тому-то добувати уроки з історії поважним мужам належить неодмінно».
У свої вісімнадцять років Маклай був таким «поважним мужем». І, зіставляючи ідеї Руссо з поступом історії, починаючи з найдавніших часів, він робить важливий висновок.
Народовладдя без твердої волі, яка б усіх скеровувала і об'єднувала, згубне, бо веде до безладдя взагалі, безглуздо нищачи будь-який правопорядок, а отже, й найбільш виправдану людську спілку — державу. З іншого боку, наділивши твердою волею вільно обраний уряд, не можна лишати його без міцної народної руки, бо тоді він, користуючись своїм усевладдям, стає узурпатором і рано чи пізно висуває з свого середовища або довічного диктатора, або нового монарха. І революція, прогресивна у своєму розвитку, з прекрасної діви, наймення якій Воля, на завершальному етапі перетворюється на похмурого циклопа з іменем Тиранія.
Англійська революція XVII століття, яка вперше в історії Європи зважилася відрубати голову «священній» особі короля, поставила на його місце не менш деспотичного диктатора Олівера Кромвеля; Велика французька революція надихалася справжніми друзями народу і звершувалася під їхнім керівництвом, але завершилася сходженням на імператорський престол Наполеона Бонапарта; європейські революції 1848–1849 років сколихнули багато держав і тронів, проте знову завершилися утворенням нових, ще жорстокіших монархій. Тільки північноамериканські колоністи, які повстали проти залежності від англійської корони, зуміли довести свою боротьбу до переможного кінця, створивши державу з демократичними інститутами управління. Але яка вона, їхня демократія?
«З певного часу, — писав у 1836 році Олександр Сергійович Пушкін, — Північно-Американські Штати стали привертати в Європі увагу людей найбільш мислячих. Не політичні події є тому причиною: Америка спокійно вершить свої діла, донині безпечна і квітуча, сильна миром, зміцненим її географічним положенням, горда своїми інституціями. Але кілька глибоких умів нещодавно зайнялися дослідженням звичаїв і постанов американських, і їхні спостереження підняли знову питання, які вважалися давно розв'язаними. Повага до цього нового народу й до його устрою, що є продуктом новітньої освіти, вельми похитнулась. З подивом побачили демократію в її огидному цинізмі, в її жорстоких забобонах, в її нестерпному тиранстві. Усе благородне, безкорисне, усе, що звеличує душу людську, пригнічене невблаганним егоїзмом і пристрастю до розкошів (comfort); більшість зухвало гнобить суспільство; рабство негрів, де панують освіта й свобода; родовідні переслідування в народі, що не має дворянства; з боку виборців жадібність і заздрість; з боку керуючих — нерішучість й улесливість; талант з поваги до рівності приречений на добровільний остракізм; багатій, що надіває драний каптан, аби не образити гоноровитих злиднів, яких він потай зневажає: така картина Американських Штатів…»
«За що боролися? — читаючи статтю Пушкіна про американську демократію, запитує себе Маклай. — Щоб, добившись надміру свободи, захлинутись у згубному для людських душ світі пороків? Коли так, то Платон, безперечно, мав слушність…»
Згадавши давньогрецького філософа, він, певно, мав на увазі його трактат «Держава», в якому Платон визначив закономірну послідовність розвитку всіх соціальних формацій.
Спочатку, за Платоном, виникає тимократія, при якій влада належить честолюбцям, котрі ще не бачать сенсу в збагаченні. Це первіснообщинний лад, коли люди ще не були пойняті жадобою накопичення.
За тимократією наступає олігархія — влада користолюбної меншості багатіїв над масою бідняків, чий жебрацький спосіб життя, рабська праця і поступове, чимдалі гостріше розуміння несправедливості в розподілі матеріальних благ призводять до вибуху загального невдоволення й повалення можновладців.
Настає час демократії — влади незаможної більшості, влади, яка попервах здається торжеством справжньої свободи. Проте торжество це примарне й скороминуще, бо люди, хоча й однаково влаштовані природою (Платон розумів безглуздість того, що нині зветься расизмом), далеко не однаково вміють міркувати про добро і зло і не всі від природи однаково розумні, а тому ніколи й не можуть дійти згоди. Для цього їм неодмінно потрібен проводир, сильна постать, здатна підкорити всіх власній волі. І така постать завжди знаходиться й дуже швидко з симпатичного вождя, який багато обіцяє, перетворюється на диктатора або самозваного монарха, чия «священна особа» нічого священного в собі не містить, бо кров у всіх людей червона, голубої ж крові не існує.