Це уривчасті, конспективно стислі начерки й побіжні нотатки, очевидно, до окремих розділів якоїсь задуманої праці про державний устрій, проблеми загальнолюдської етики тощо. Цілісного уявлення про саму працю вони не дають, одначе, вчитуючись у них, починаєш розуміти інше — духовний світ Маклая, пошуки юнака, відважну незалежність у судженнях і оцінках і, нарешті, широту його інтелекту, що не лише розкриває неабияку ерудицію майбутнього вченого, а й дає можливість судити про те, як формувався його світогляд, з чого він складався. Ми начебто присутні в його духовній лабораторії і, забуваючи, що йому лише вісімнадцять, бачимо перед собою допитливо-мудрого й у той же час сповненого сумнівів філософа, який болісно шукає шляху до вселюдського блага. І для нас це дуже важливо, бо його як філософа ми досі не знали. Майже за сто років, що минули після смерті вченого, про нього написано десятки книжок і монографій, сотні літературних та науково-популярних нарисів, безліч статей, але в усьому цьому потоці літератури немає нічого, що б пов'язувало ім'я Маклая з філософією. Може, його філософські зошити втрачено, а може, вони десь припадають порохом і чекають свого часу. Тож ми повинні дякувати його друзям — російському князеві Мещерському, французові Моно, полякові Миклашевському, які зберегли для нас хоч дещицю, хай чужою мовою, хай у недосконалих перекладах, бо навіть з цих фрагментарних відомостей Мак-лай-філософ чітко постає перед нами. Ось деякі з цих уривчастих нотаток: «Якщо природа в усьому підпорядкована вищій доцільності й керується законами природного розвитку, а людство — частина природи, то чи існують закони суспільного розвитку? З чого вони випливають? Адже не можна стверджувати, що все наше життя — низка випадковостей. «Люди вигадали ідола випадку, — каже Демокріт, — щоб користуватися ним як заслоною, що прикриває їх власну нерозсудливість». Справді, якби нами керував цей ідол, то в людському світі панував би хаос. А тим часом ми спостерігаємо більш-менш розумно влаштовану систему сімей, родів, націй, держав. Існують і з історично доступних для огляду часів існували типові для всіх народів правила розподілу праці, купівлі-продажу, майнових та правових відносин, хоча при цьому багато народів розвивалися самостійно й один на одного зовсім не впливали (наприклад, доколумбові держави ацтеків і майя, які не мали зв'язку з рештою світу).
Є притаманна всім народам потреба в знаннях і звідси — в освіті, основні педагогічні принципи якої всюди схожі, хоча ніхто не наважиться сказати, що вчителі Стародавньої Греції або Єгипту запозичували педагогіку в ранніх індусів чи китайців або навпаки.
Відповідна потребам людства кількість і якість обдарувань, численні збіги в галузі винаходів і наукових відкриттів, пороки й доброчинність, які взаємно урівноважують одне одного, виникнення й подібність релігій, схожі міфи.
В кінцевому підсумку — суспільні й державні формації, що відповідають рівням цивілізацій, неминучість культурних, п вслід за ними й соціальних резолюцій, які рішуче змінюють усю політико-економічну систему світу.
Чи ж можна, відкинувши запевнення церковників про те, що все виникле виникає і все суще існує заради якоїсь загодя визначеної вищим творцем мети, припустити протилежне: що все це випадковості? А якщо не можна, то Демокріт має рацію, а це означає, що відкриття законів суспільного розвитку — найголовніше завдання практичної філософії. Тільки знаючи їх, озброюючись не благими намірами, а наукою, можна братися до чергової перебудови світу своєчасно, провадити її з найменшими втратами й не ризикуючи зайвий раз підтвердити платонову схему історичних повторень.
… Сила логіки в послідовному видобуванні факту із фактів, але чи не занадто — визначити своєчасність революції? А якщо закони суспільного розвитку не буде відкрито ще довго? В очікуванні того часу — знову до Платона?
«Платон мені друг, та істина дорожче…»
Якщо ж істина існує і в ній виникає потреба, її знаходять. За однієї умови: «Той, хто шукає, хай не відступиться, шукаючи…»
Одна теоретична думка Платона щодо виникнення держави далебі видається незаперечною, а саме:
«Запити громадян, які становлять суспільство, різноманітні, але здатність кожного окремо задовольняти ці запити — обмежені. Тому кожному з нас одного себе буває не досить і ми маємо потребу в багатьох… Коли один із нас залучає до тієї чи іншої потреби інших; коли подібних потреб багато і ми схиляємо до співжиття багатьох спільників ї помічників, тоді це співжиття дістає у нас назву міста (держави)».