Сарджіто засміявся:
— Не бійтеся, Самудра вас не зачепить. Зараз він спуститься на землю і поповзе на своє місце, он під той намет. Там на нього сьогодні очікує кролик.
— Винагорода за роботу?
— Так уже влаштовані звірі. З ними треба чинити справедливо. Вони добре все відчувають. Але сьогодні це не винагорода, просто час його годувати. Пітон їсть усього раз на місяць. О, дивіться, він уже на землі.
Далі пітон повівся точно так, як казав його господар. До нас він не виявив ніякісінької цікавості. Звиваючись у траві, він стороною прошелестів до намету з пальмового листя, під яким стояла масивна дерев'яна клітка. І все-таки бути поряд з цим страховищем без звички було моторошно. Якось у Москві я бачив у зоопарку, як шестиметровий сітчатий пітон проковтнув свиню, що важила не менш як пуд. Страшна тварюка.
Я запитав Сарджіто, чи не виповзе його пітон на вулицю.
— Не треба, — сказав, — дозволяти.
— А вночі або коли вас немає дома?
— Та він же в клітці. Коли я на полюванні, дружин,1, випускає його на прогулянку тільки вранці, йому подобається повзати навколо хатини: то затінок, то сонце. Найбільше він слухається мого старшого сина. Вони з сином однолітки й дуже приятелюють. Сутанто може змусити Самудру танцювати. Уявіть собі: маленький хлопчик, а перед ним танцює п'ятиметровий пітон! Самудра тоді підводить угору голову метрів на два й розхитується з боку в бік, наче маятник. Дітям — утіха…
Сарджіто розповів, як він полює на пітонів. Спершу треба знайти зручне місце й там прив'язати принаду — якусь живність. Неодмінно живність, а не м'ясо — пітонів приваблює тільки жива дичина.
Неподалік принади Сарджіто влаштовує засідку. Десь на дереві. Чекати іноді доводиться довго. Мине доба, друга, а пітона немає. Досвідчений мисливець засідки все одно не залишить. Рано чи пізно пітон з'явиться. Але одразу на принаду він не кидається. Полежить, подивиться, обережно підкрадеться і знову пильно дивиться на жертву, аж поки та скам'яніє від жаху, мовби загіпнотизована. І тільки тоді починає її заковтувати. Поки проковтне, мине ще не одна година. Потім він так само повільно складає своє тіло в круглу піраміду. Ось вона нарешті вивершена, впоперек верхнього витка пітон кладе голову, заплющує очі. Спить, перетравлює їжу. Тепер засідку можна кидати, тобто спускатися з дерева на землю.
Визначивши напрямок вітру, мисливець надзвичайно обережно підкрадається до удава. Вітер має бути від пітона, щоб той не почув людини. Бо тоді мисливцеві не минути лиха. Ця лінькувата тварюка здатна нападати блискавично. Сарджіто був свідком, коли до принади водночас підійшли тигр і пітон. Смугастий хижак не встиг опам’ятатись, як опинився в сталевих обіймах удава. Сарджіто хотів побачити, на чиєму боці буде перемога, і в їхню боротьбу не втручався. Вона тривала близько п'яти годин. Тигра пітон усе-таки здолав.
Удава легко застрелити, не залишаючи засідки. Але тоді, поціливши в голову, можна прострелити й згорнуте кільцями пітонове тіло. Мисливцеві це невигідно. Пробита шкура удава коштує набагато дешевше, ніж ціла. Тому Сарджіто охочіше полює не з рушницею, а з револьвером і м'якою оксамитовою рукавичкою, яку надіває на ліву руку. Підкравшись до пітона, він тихенько рукавичкою починає гладити його верхнє кільце від голови. М'яка рукавичка присипляє пітона дужче, ніж найситніша пожива. Заспокоєний удав лежить і не ворухнеться. Через дві-три хвилини Сарджіто легенько піднімає його голову й відводить її від тіла.
Лунає постріл, і тієї ж миті мисливець відскакуй від пітона якнайдалі.
Щойно нерухоме тіло пітона вмить розпрямляється В агонії він люто б'є ним по колу. У таку мить удар його може вбити коня.
Сарджіто розповідав і сміявся:
— Дарма, я звик.
— І зовсім не страшно?
Зніяковів.
— Трошки, звичайно… Я намагаюся переконати дружину, що всі пітони схожі на Самудру.
— Ви для цього й приручили змію?
— Дружина завжди дуже хвилювалась.
— А тепер?
— Хіба ви не знаєте жінок? Один раз сміється, другий — плаче.
Я шкодував, що ми не мали часу поговорити з ним довше.
Богор. Голландці називали його Бюйтензорг — безтурботне місто.
Збавивши швидкість, машина помалу котить тінистою алеєю старовинного парку. Широка стрічка асфальту бездоганно рівна. Чистота, ніде ані смітинки. Обабіч в глибині парку то там, то тут вилискують білизною чудові палаци. Здається, що вони іграшкові, поставлені, начебто сюрпризи, у величезні корзини з квітами небаченої краси.
То було рівне плато, а то раптом — гора. Наче висока далекосхідна сопка. Округлі схили в ніжних яванських соснах — чемарах, а там, ген на шпилі, на рівні хмар, виблискує сріблом баня обсерваторії, такої ж іграшкової, як палаци в глибині парку. Начебто й немає в ній нічого особливого, звичайні білі стіни, звичайна обсерваторська баня, будівля загалом пересічна, а красиво. Весь секрет у тому, де вона стоїть і як вписана в пейзаж. Милуєшся мов витвором мистецтва.