— Ну що ж, — сказав Лаудон Миклухо-Маклаєві, — коли Шеффер конче бажає мати в себе іноземців, я не забороняю.
На тому розмова й закінчилася. Ніяких коштів на залучення до роботи іноземних учених ботанічний сад не одержав, хоч на саме опорядження його витрачалися великі суми.
Тоді Миклухо-Маклай написав листи ботанікам і зоологам Росії, Швеції, Німеччини й Англії. На заклик приїхати працювати в Бюйтензорзькому ботанічному саду відгукнулися багато. Але все знов упиралося в гроші. Ява надто далеко. Дорога в Бюйтензорг потребувала чималих витрат, а тут також треба було жити на свої кошти. Йшлося про роботу безкорисливу, виключно в інтересах науки, роботу з ентузіазму. Ті, хто надіслав відповідь, жалкували, що не можуть приїхати, або просили хоч якусь невеличку платню.
Шеффер і Трейб були люди небагаті, вони самі жили на утримання. Миклухо-Маклай жив у борг. Їм також лишалося тільки жалкувати. І працювать. Микола Миколайович тяжко нездужав. Часто він не міг навіть тримати олівця, розпухали суглоби пальців. І все-таки працював. На останні копійки наймав записувача, по шість годин підряд диктував йому свої статті, потім ще дві години — наукові матеріали для лабораторій Трейба. А після до ночі працював у саду, збирав гербарій або порався коло дерев.
У 1880 році директором саду став професор Трейб. На той час голландці зрозуміли, що надзвичайний парк генерал-губернатора повинен бути все-таки науковим закладом. Відкриття Трейба переконали їх, що природа Індонезії, яка з практичної точки зору була нібито достатньо вивченою, криє в собі багато нових можливостей.
Трейба послали в Європу вербувати вчених. Перша країна, яку він відвідав з цією метою, була Росія. Він вважав, що вчених, які за певну винагороду погодяться працювати за вузькою програмою колоніальних властей, знайде де завгодно, а людей, по-справжньому відданих науці, — тільки в Росії. Трейб добре знав Миклухо-Маклая і цілком поділяй його наукові й загальнолюдські погляди. Маклай для нього був уособленням Росії.
Був уже лютий 1889 року. Минуло десять місяців, як не стало Миклухо-Маклая. Але вчені Росії пам'ятали його гнівні статті, які таврували гнобителів індонезійського народу. Про роботу на голландських колонізаторів, хай навіть за дуже високу платню, не могло бути й мови. Але одна річ інтереси колонізаторів, а інша — наука. Для натуралістів кращого місця, як Бюйтензорзький ботанічний сад, на земній кулі немає.
Запрошення Трейба було прийнято без будь-яких умов. Від грошей, запропонованих голландцями, російські вчені відмовились. Академія наук Росії встановила окрему Бюйтензорзьку стипендію, яка при підтримці Трейба давала можливість її стипендіатам жити в Бюйтензорзі й працювати за своєю власною програмою.
Трейб, за його словами, залишав Росію щасливим. «У загальному розвитку ця країна відстала від Західної Європи, може, на століття, — писав він у щоденнику, надрукованому в Батавії після його смерті. — Але ніде немає стільки різнобічних талантів, стільки піднесених і світлих умів, які палко вірять у майбутнє і так щедро віддають себе науці. Серед російських натуралістів, хай то буде сивочолий академік, як знаменитий О. О. Ковалевський, або всього лише юнак, який робить свої перші несміливі кроки в науці, я не бачив того скептицизму, гнітючого падіння вищих ідеалів, сліпого, беззастережного ницого служіння золотому божку — всього того, що розтліває ту частину Європи, котру заведено називати високорозвинутою, висококультурною, внсокоцивілізованою і т. ін. М. М. Миклухо-Маклай, перед чиїм благородством, самовідданою працею, блискучим розумом і особистим героїзмом освічений світ шанобливо схиляє голову, — для Росії явище не поодиноке й не сенсаційне. Як у нашому Бюйтензорзі на відкритій місцевості й без належного догляду ростуть і буйно квітнуть на диво європейцям оранжерейні орхідеї, так у незатишній Росії виростають учені складом думок і душею подібні до М. М. Миклухо-Маклая. Я щасливий, що вони прийняли мене щиро, що мав з ними приємні бесіди і зміг ближче узнати їх. Не боюся стверджувати, що в майбутньому ми дивитимемось на Росію як на колиску видатних досягнень. Умов для цього північного колоса сила-силенна. Одна з них найважливіша: росіяни за своєю природою садівники, вони не тільки безкопромісні патріоти своєї батьківщини, а й своєї праці. Властивість для нас незбагненна й дивна. Не знаючи, як і чим її пояснити, ми схильні бачити в ній примітивний фанатизм і таким чином виявляємо черствість і далеко не похвальний раціоналізм наших душ».
Бюйтензорзькими степендіатами були учень Тімірязєва професор Київського університету Сергій Гаврилович Навашин, петербурзькі зоологи Д. Д. Педашко, К Давидов, П. П. Іванов, московський ботанік М. І. Голенкін, професор Харківського університету В. М. Арнольді, ботанік Нікітського ботанічного саду В. М. Любименко. Були в Бюйтензорзі в науковому відрядженні від Російського географічного товариства професори В. А. Ротерт і В. О. Караваев. На власні кошти приїздив сюди видатний учень Бекетова і Докучаєва професор Харківського університету Андрій Миколайович Краснов, який потім заснував ботанічний сад у Батумі.