Знову згадалася Північ, продута вітрами низькоросла тайга Якутії. Я працював там у геологічній експедиції, шукав алмази. Пригадую, ми закінчили польовий сезон і поверталися на базу, не маючи зовсім продуктів. Кінчався жовтень, від морозу тріскалися стовбури модрин. Ми намагалися йти затишними низинами, де в ярах червоним полум'ям палахкотіла горобина. Майже два тижні горіхи стелюха і ягоди горобини були нашим єдиним харчем.
Я зірвав кетяг ягід, ішов алеєю і, сміючись, гриз їх, ще тверді, кислі й терпкі.
Анді й доктор Сурото злякалися.
— Це не їстівне, киньте, ви отруєтесь!
Диваки! Вони навіть не уявляли, які прекрасні були ці ягоди.
Алея несподівано вивела на поляну, посеред якої росла пальма таліпот, огороджена штахетником.
— Цьому дереву вам належить вклонитися, — серйозно сказав доктор Сурото. — Підійдіть ближче і прочитайте табличку.
«Таліпот Маклая — З. Висаджено 1960 р.»
— Так, це те, що я обіцяв вам показати. Російські вчені посадили на честь своєї батьківщини горобину, а ми на честь Маклая садовимо таліпоти. Це вже третій, перший було посаджено 1888 року, невдовзі після смерті Маклая. Таліпот — цариця пальм, серед пальмових порід це дерево наймогутніше. Воно живе сорок — сорок п'ять років, потім викидає, немов другу крону, величезне суцвіття і вмирає. Таким само коротким було Маклаєве життя, і таке ж велике воно дало суцвіття. Завважте, що перші два таліпоти було посаджено ще за голландців, це зробили індонезійці, які працювали в ботанічному саду. Про смерть Маклая їм сповістив, мабуть, професор Трейб. У Богорі багато індонезійців знали Маклая особисто. Кажуть, пальма таліпот була його улюбленим деревом, він її часто малював. Кожен новий таліпот, висаджений на цьому місці, — ще одне нове життя Маклая.
Я був вражений і розчулений.
Мене не так схвилював сам таліпот, як дерева, що оточували поляну Маклая. Називаються вони «полум'я джунглів». Таліпот квітне один раз у житті, а ці дерева в цвіту весь час. Їх посадили навколо таліпота, бо вони завжди яскраві, завжди палають, наче живе багаття. Таким яскравим було все Маклаєве життя.
Я запитав доктора Сурото, чому в Індонезії всі вважають Маклая індонезійцем.
Мій співрозмовник курив. Кілька разів глибоко затягся, сказав після роздумування:
— Мені здається, ви не заперечуватимете, коли я скажу, що індонезійський народ у своїй масі не менш талановитий, ніж будь-яка інша нація. Прошу зрозуміти мене правильно, якихось надмір пристрасних ідей я не висловлюю. У нас є свої вади. А в кого їх немає? Але не в цьому річ, я кажу про інше. Ми не розуміємо, точніше, не сприймаємо європейських расових теорій. Не сприймаємо, це буде правильніше. Щоб зрозуміти теоретиків расизму, не треба великого розуму. Але зрозуміти — ще не означає погодитися, признати за істину явний абсурд. Свого часу голландці переконували яванців, що вони вищі за корінних мешканців Калімантану й Сулавесі, а балійців — що вони вищі за яванців. А самі голландці вищі за тих і тих. Тільки тому, що вони білі. Я не хочу вас образити, але скажіть, будь ласка, чому колір вашої шкіри має давати вам якісь переваги? Ким це доведено, що білий колір кращий, ніж золотавий або, скажімо, брунатний? Шкіра є шкіра, і колір є колір. Один гарний там, інший — тут. Розумно використані разом, вони створюють гармонію. І ким це доведено, що людина з темною шкірою як мисляче створіння на щабель нижча за білу? Найдавніша цивілізація зародилася в Єгипті, але білими єгиптяни ніколи не були. Авіценна, Махатма Ганді, Сун Ятсен, наш Діпонегоро, африканець Альберт Лутхулі — цих людей знає весь світ, і ніхто не зважиться заперечувати їхню велич, хоч колір їхньої шкіри який завгодно, тільки не білий.
Під одним із кущів «полум'я джунглів» стояла лавка й ми сіли.
— Триста п'ятдесят років Голландія нас пригнічувала, — говорив далі Сурото, — і тепер, якщо виходити із зворотного положення расової теорії, ми повинні ненавидіти всіх голландців, а коли з'явилася така можливість, то й помщатися на кожному, хто народився голландцем чи взагалі білим. Але ж це безглуздо!.. Даруйте, я відхиливсь. Але пояснив, чому ми пам'ятаємо Маклая. Це його вчення. І воно цілком відповідає нашим національним поглядам.
Певно, щоб надати своїм словам більшої переконливості, доктор Сурото намагався говорити стриманим тоном філософа. Він начебто розмірковував сам з собою: