Мардані Тукіджо дав йому сокиру й пилку. Маклай запитав, як його звати, і подякував, сказав, що поверне інструмент, як тільки все зробить. Тукіджо був тесля і хотів допомогти йому, але Маклай чомусь відмовився від допомоги. Удень він працював, а ввечері спускався в селище по воду й продукти. Пак Хартоно казав, що його мати готувала Маклаєві рис і запікала в попелі плоди хлібного дереза. Із сім'єю Тукіджо він одразу подружився, іноді засиджувався в їхній хатині до півночі, розповідав про те, де він бував і що бачив. Слухати його приходило багато індонезійців. Він з першого дня всім сподобався. Маклай мав здатність легко завойовувати довіру людей. Усі бачили, що він білий, але ніхто не відчував, що з ними говорить європеєць. По духу він був такий же, як ми, індонезійці.
Потім сарай завалився. Поки його не чіпали, він стояв, а коли Маклай заліз на покрівлю, щоб залатати в ній дірки, вся будівля впала. Тоді його запросив до себе на квартиру Мардані Тукіджо. Маклай жив в одній кімнаті з господарями. Більше кімнат у домі Тукіджо просто не було.
— А скільки він у них жив?
— Як каже пак Хартоно, два тижні. Далі ви знаєте, із селища індонезійців його забрали в палац генерал-губернатора. Гадаю, голландці так учинили не тільки тому, що раптом виявили, в яких умовах живе світова знаменитість, його поведінка виходила за межі расової політики. Вони доводили зверхність своєї раси, а він з темношкірими був на рівних. З погляду расистів, це, звичайно, було злочинно. Покарати Маклая вони не могли, тому знайшли інший шлях.
— Перша причина була також досить вагома. Якби в Європі довідалися, що знаменитий Миклухо-Маклай жива в Богорі у якійсь жалюгідній халупі, для генерал-губернатора Ост-Індії це була б ганьба.
— Може, й так… Важливо те, що Маклай лишився Маклаєм. Він був перший європеєць, який сказав індонезійцям, що вони не гірші за так звану «вищу расу». Я знайомий з його працями і знаю, що він довів це науково, аналізуючи численні факти. Інші індонезійці, хто не читав його праць, повірили йому серцем, бо самі так думали. Він сказав ті слова, які кожен таїв у душі, але не міг їх вимовити. Від Тукіджо слова ці пішли до Сутанто, від Сутанто — до Абдулу… Маклая чули сотні індонезійців.
Треба зрозуміти, що значить для людини, яка пережила расове уярмлення, усвідомити, що ти повноцінний, рівний серед рівних. Рівний хай суто біологічно. Расизм — це як нескінченна ніч, вічний холод презирства і вічне приниження. У людини багато болів, але найнестерпніший — це біль приниження. Запевняю вас, я не перебільшую, в мені з дитинства виховували раба. Можна все стерпіти, тільки не насильство над своєю людською гідністю. Маклай дав нам перший аргументований документ нашої расової повноцінності. Створити такий документ, особливо в той час, було подвигом. Тому в наших легендах Маклай і оспіваний як національний герой. — Замовкнувши на якусь мить, доктор Сурото, начебто дивуючись, знизав плечима — Певна річ, він росіянин, тут нічого не скажеш…
— Ви шкодуєте?
Він зніяковів.
— Ні, ні, ви мене не зрозуміли. Я тільки хотів сказати, що відняти Маклая у нашого народу було б жорстоко.
— А хіба хто збирається його віднімати?
— Я мав на увазі інше. — Доктор Сурото розгубився, як школяр. — Маклай, безумовно, належить усьому світові. Я кажу про деякі особливості, якими відзначається наше ставлення до нього. Якщо не заперечуєте, я можу розповісти ще одну історію.
— Будь ласка, розкажіть.
— Ви, напевне, десь читали або чули, що раніше Джакарта багато терпіла від епідемій жовтої пропасниці. Бували випадки, коли за день вмирали тисячі людей. Голландці з міста тікали сюди, в Богор. Для них тут були побудовані лікарні, поліклініки. Цей розкішний сад, дачі, басейни — все належало голландцям. Вхід індонезійцям заборонявся під страхом тілесного покарання. В Богорі епідемій не було, вони лютували тільки в Нижній Джакарті. Як позбутися їх, народ не знав. І ось тоді до народу прийшов Маклай. «Саджайте скрізь, — сказав він, — хінне дерево й пийте настій з його кори. Ось вам кілька дерев». Народ виконав Маклаєву пораду, і епідемій стало менше. — Доктор Сурото засміявся. — Так, це теж легенда, хінне дерево на Яву завезли значно раніше. Коли Маклай приїхав до Батавії, у Бандунзі вже працювала велика фабрика, яка випускала таблетки хініну. Я знаю, що хінних дерев Маклай не садив, але мені хочеться вірити легенді. І я не один такий. З десяти індонезійців легендам про Маклая вірять дев'ять…