Стів довготелесий, усе його тіло — це лише руки та ноги; він зустрічає всіх нашорошено і вміє поглядом тримати інших на відстані, та варто вам витримати його погляд, як він одразу піднімає забороло і дозволяє наблизитися. Стів обожнює теревені з незнайомцями, яких до нього приводить шлях, проте не зізнається у цьому.
Бруно молодший, стрункіший і не відступався від світу. У нього повсюди друзі. Він весь час у русі, найменш мрійливий зі всіх наших героїв.
У них іще буде нагода продемонструвати свої незаконні таланти, адже надходить ще одна гостя, і їй доведеться шукати нову особистість, новий шлях у житті.
Стів
Волосся, авжеж, спочатку її волосся — це перше, що я угледів: біляві коси в кабіні, біле прозоре волосся, подібне до спалаху білого світла, а попід спалахом — темні налякані очі. І більше нічого — адже вона була така маленька і нажахано тулилася до сидіння.
Зачувши двигун, я вийшов задовго до їхньої появи. Біла пляма у вітровому склі здалеку могла виявитися будь-чим. Бруно завантажував свій пікап по самі вінця. Знаряддя, будматеріали, одяг та різні цяцьки для старих.
Лише коли наблизились, я збагнув, що біла пляма — це голова старої.
Він привітав мене звичним жестом — приставивши два пальці до кашкета, що мало б означати: мовляв, усе гаразд; проте рухався Бруно спроквола, і я зрозумів, що він переляканий. Жодного слова, жодного пояснення — лише два пальці біля кашкета — і вся увага до маленької істоти, старенької, що прикипіла до сидіння і поглинала усе довкола своїми величезними чорними очима. Водночас тішилась і лякалася своєї присутності тут.
Бруно обережно відчинив дверцята, тут же безшумно зачинив їх і наче вовк, наче кіт (щось середнє), прочинив дверцята з пасажирського боку — і стара поволі розігнулася. Хто це? Відразу з'явилася думка, що йдеться про чиюсь дружину. Кожен зі старих залишив за плечима багате життя. Чомусь я подумав про Чарлі, який мав зразкову родину і міг бути відкликаний додому.
Старенька була неймовірно крихітна, зростом із дванадцятирічне дівча, і крихка, мов порцелянова лялька. Вона ледве дріботіла ніжками, спираючись на руку Бруно, і дозволила супроводити себе до того, що я досі називав «готелем ліванця», хоча від власника тут мало що залишилося. Він уже багато років не надсилав запитів щодо рахунків.
— Багаж, — зронив Бруно, кивнувши на заднє сидіння, і я вирушив на пошуки коричневої валізи, чим вельми потішив стареньку, яка не зводила з мене очей.
Ми — вони попереду, я за ними — поволі дійшли до великої зали. Авжеж, кімната вражала, нечасті гості завжди з підозрою озиралися, перш ніж увійти. Стіни прикрашали мисливські трофеї, залишені власником та його друзями: роги лося, широко розчахнуті ведмежі пащі, рисі, вовки, кігті, смух, вирячені злі очі, дехто був увічнений повністю, хтось дугою вигинався на підставці, готуючись до стрибка, — приголомшливо! Я зберіг усе так, як було, навіть не намагаючись вносити змін.
А ця стара, аж ніяк не подібна до дресирувальниці хижаків, відчепилася від руки свого захисника і подріботіла до найстрашнішого експонату мого бестіарію — солом'яно-білявої рисі, яка люто щирила рожеву пащу, увічнена в потужному стрибку; її задні лапи були ладні відірвати шматок від зачарованого глядача. Старенька наблизилась до неї, її голівка-хмаринка зупинилася перед задніми лапами тварини, які тримали стрибок, і на якусь мить мовчки застигла. Потім старенька обернулась до нас. На зморшкуватому обличчі читалися страх і замилування страхом. Тонюсіньким пальчиком вона вказала на чудовисько, налите білявою люттю. Вона й зеленого уявлення не мала, що то таке.
— Рись, тітонько, це просто рись. Прошу, сідайте, а я зроблю чаю.
Тітонька?
Бруно вмостив її у кріслі-гойдалці біля вікна, валізу поставив під ноги й подався на кухню. Я пішов слідом. Він мусив усе пояснити.
— Ну і кого ти привіз?
— Якщо чесно — не знаю, що за муха мене вкусила.
— Вона що, твоя тітка?
— Сестра мого тата, але я навіть не знав про її існування... Зрештою, ніхто не знав...
— То нащо ти її привіз?
— Не знаю, але ти мусиш допомогти.
Він нервував, розгублено метушився: вирішив зробити канапку, але шукав шинку у шафі, а хліб під мийкою; його руки метлялись, не розуміючи, чого саме торкаються.