Поступово, розпитуючи старих, вона дослідила Пожоги так, ніби сама там була. Сліди катастрофи траплялись на очі всюди. У Метісоні, Тіммінсі, Гейлібері, у містечках, які зажурились назавжди, у хатинках, загублених серед хащ, у халабудах, які аж сяяли чистотою (сестри Дамбровіц, скажімо, відмовлялися від електрики, проте влаштовували концерти — одна грала на піаніно, а друга на віолончелі), у будинках для літніх людей (бо всі вони були літні) — всюди, де заходило про Пожоги, диво порятунку згадували, пишаючись і чудуючись водночас.
Великі Пожоги мали власних героїв і мучеників. Бойчук не належав ні до тих, ні до інших, а проте з'являвся у розповідях всіх уцілілих, навіть тих, хто не знав його особисто і ніколи не бачив — а отже, точного свідчення дати не міг. Ед, Тед або Едвард Бойчук — ім'я мало хто пам'ятав — був міфічним героєм Пожогів. Хлопчик, який ішов крізь дим руїн. Найчастіше описували його саме так.
Того гарячого ранку 29 липня 1916 року йому було лише чотирнадцять. Серйозний, неговіркий, працьовитий хлопчина. Його взяли до артілі, що будувала в Метісоні маєток для торговця. Родина ж Бойчуків мешкала у кількох кілометрах звідти, тож вранці й ввечері хлопець ходив уздовж залізниці — єдиної справжньої дороги у тому краї, ще надто новому для вантажівок.
Стояла посушлива, гаряча днина — тож, якби не глиця, що встелила все навколо, мов жертва сонцю, можна було уявити себе у Сахарі.
Юного Бойчука зауважили поруч із залізницею — він ішов у бік містечка Рамор. Тоді про вогонь і гадки не було. Потроху диміло всюди — люди вже звикли. Надворі стояло літо — доба палаючих засік — тож дим був обов'язковою частиною краєвиду.
Згодом хлопчину помітили в полі. Полудень уже минув, зненацька піднявся вітер — надзвичайно потужний вітер, який зібрав вогні із засік у велетенський смолоскип. Небо стало вугільно-чорним, удалині чувся рев, подібний до гуду локомотива, що повним ходом мчить уперед, — і ніхто й гадки не мав, що то таке! Люди кричали, намагалися привернути увагу хлопця, просили його заховатися разом із ними; двоє юнаків стрибнули до ями, але марно, — вогонь заглушував голоси, хлопчина не чув, а потім і взагалі зник на іншому кінці поля. Стало чорно, мов уночі, дим повністю затулив сонце.
Люди стверджували, що саме Теда пізніше бачили на стежці завширшки з візок — він щодуху мчав до ледь помітних просвітів серед димової завіси. Хлопець підняв сорочку, закрив нею голову і увійшов просто у вогненну стіну. Люди вірять, що то був саме Бойчук, адже за стіною з вогню лежала ферма його родини. Проте певності щодо цього немає. Дядько, який казав, що бачив його, ховався в рідкому багні, занурений у гниловоддя по самі вуста; він розплющив очі, лише відчувши, ніби два розпечені кинджали встромились у сітківку, — тоді й побачив хлопчину, що кинувся в полум'я.
Невідомо, як саме Бойчукові вдалося вижити, невідомо також, чи зумів він дістатися до ферми батьків, чи бачив усю родину — п'ятеро братів і сестер, тата і маму — мертвими від задухи в льоху, чи бачив, як тулились вони у відчаї одне до одного, як синіли їхні обличчя, спотворені в останньому прагненні вдихнути повітря мертвими вустами кольору бузку. Люди не знали, адже Бойчук не розповідав. Він ніколи, жодного разу не згадував ні про вогонь, ні про свої блукання.
Дядько, якого порятувало багно, підвівся, вкритий товстим шаром твані, що відпластовувалася при кожному русі, і йому здалося, ніби він знову побачив хлопця, проте жар кинджалів майже забрав зір, тож певен він був хіба у безформній тіні, що важкими кроками сходила стежкою. Багато місяців уцілілий провів у лікарні. Шматки гарячого багна приварилися до його шкіри.
В усіх оповідях про перші хвилини пожежі згадується невизначений колір, світло, що ніби лилось одночасно з неба і з землі; потому небо прояснилося, хоча земля подекуди ще горіла. Попід деревами досі поволі жевріли багаття, стікаючи довжелезними цівками іскор. Дерева, постоявши трішки чорними колонами під синім небом, глухо валилися, здіймаючи густі хмари сірого попелу.
«Золоте, — зрештою визначали ті, що вижили, — у тиші постало золоте світло».
«За нами зійшло Боже світло», — казали вони. І кожен із них пережив відчуття кінця світу.
Четверо чоловіків сиділи у ставку й чекали на янголів. По плечі у воді, з патьоками багна на обличчях та переляканими очима — вони думали, що, крім них, людей не зосталося. Разом із ними у золотавому світлі ставка знайшов прихисток лось, а на плечі наймолодшого з чоловіків — того, який розповів фотографові цю історію, — щебетала, аж затиналася, пташка.