Повз них також пробіг юний Бойчук.
Він навпомацки рухався серед диму і праху. Вкритий сажею та саднами, він, проте, видався їм жвавим. Голий по пояс. На правиці шмата — певно, хлопець перев'язав рану рештками сорочки.
Чоловіки у ставку гукнули його.
Хлопчина пройшов зовсім поруч, не помітивши їх, — тож їм довелося довго кричати навздогін, поки він обернувся, і тоді вони побачили очі, вкриті мереживом червоних судин, відсутній погляд, і зрозуміли, що хлопець осліп.
А він продовжував шлях, ніби нічого не чув, ніби ступав у слід самого Бога — принаймні так сказав той, що врятувався у ставі, — ішов, мовби невагомо ступаючи по гігантських слідах.
Бойчука бачили в Метісоні, Нушці, Монтейті, на залізничній станції Порквіс, у Енсонвіллі, на Ірокезькому каскаді, а потім знову в Метісоні, Нушці, Монтейті, і знову в Метісоні й Нушці — поки він узагалі не зник. Шість днів кружлянь, блукань без мети — його намірів так ніхто й не зрозумів. Кінець світу тривав від суботи 29 липня до четверга 3 серпня, коли одній жіночці здалося, ніби вона бачила хлопця у поїзді, що ним уцілілі їхали до Торонто — цілих шість днів. Що змушувало його бродити попелищем?
У Метісоні Бойчукові перев'язали руку.
Лише три будинки вціліли після пожежі. Один із них перетворили на шпиталь. Жінки розривали хатню білизну, штори, рушники, ковдри — і отримували бинти, а гусячий жир, яким на зиму наповнювали шкалики, слугував за мазило.
Дівчинка, що стала 93-річною бабцею, пригадала юного Бойчука. Він сплив у її слабкій пам'яті, адже мав на собі лише штани, а проте, коли з його тіла зірвали дрантя, не знайшли ані подряпини. Лише долоня нагадувала оголений червоний м'яз.
У Нушці пригадали, що він спирався на ціпок і мав сорочку з чужого плеча.
Нушка — це було селище франко-канадських фермерів за десять кілометрів на північ від Метісона. Нині містечко зветься Валь-Ґаньє — на пошану місцевого маленького кюре, героя для тутешнього люду. Йому ледь виповнилося двадцять сім, це була його перша парафія, досвіду він не мав ні в чому, особливо ж у лісових пожежах, тож, коли, здавалося б, надії не залишалося, кюре запропонував пастві рятуватись у земляному коридорі, виритому в одному з пагорбів, — там збиралися прокласти залізницю. Розрахунок, здавалося б, був правильний. Коридор виявився досить глибоким, схили пагорба — крутими, глинистими, без рослинності, тож можна було сподіватись на порятунок від полум'я. Проте маленький кюре не знався на механіці Пожогів. Вогонь, справді, полетів над земляним коридором, але висмоктав із нього весь кисень. П'ятдесят сім осіб задихнулися.
Юного Бойчука бачили того трагічного вечора. Щойно почався дощ — дрібний, нездатний загасити вогонь, але достатній, щоб освіжити землю. Чи трапився Бойчукові на шляху Симон Омон? Навряд. Напевно, Симон Омон уже лежав непритомний на своєму вівсяному полі поруч із мертвим кількамісячним малям, тоді як йому, Симонові Омону, судилося вижити у жахливій драмі — його власній драмі. Він працював у лісі — аж раптом вибухнув вогненний смерч, і Симон кинувся до села, щоб допомогти родині, проте знайшов дружину і дев'ятьох діток на порозі хати вже мертвими. Лише останнє маля ще ледве дихало на материних руках. Симон поніс його на вівсяне поле, сподіваючись знайти більше повітря на відкритому просторі, проте страшенний жар здолав його, він поточився, поруч упало немовля, і Симон Омон, якому судилося вижити в цьому страхітті, став символом трагедії Нушки, розповіді про яку завжди були найважчі та найкривавіші, а він ніколи не мав бажання ділитися своїм болем.
Нушка, селище смерті.
Бойчук доплентав до Нушки вздовж залізничних рейок, аж раптом спіткнувся о тіло — перше тіло жахливої гекатомби. Принаймні так стверджують, адже згодом його знайшли під дощем заснулим. Спершу вирішили, що він мертвий.
Тим самим шляхом до Монтейта дибала жінка з двома дітлахами. За ними тяглася корова — єдине майно, яке врятували. Вони йшли на експериментальну ферму в Монтейті, де працював їхній тато.
Та жінка давно вже на іншому світі, але хлопчина, якому тоді було вісім рочків, і дівчинка, якій було шість, не мовчали. Вони розповіли про потрясіння від тіл, скупчених у коридорі під пагорбом. Діти вирішили, що люди сплять. А мати знала, що то таке, тому тягнула їх геть від бійні. Тоді серед ночі залунав довгий і сумний монотонний спів. Корова інстинктивно вгадала смерть і понуро мугикала. Це розбудило юного Бойчука, повернуло його до живих.
Усмішка пробігла його обличчям — певно, тінь перерваного приємного сну, а ще він відчув дощ на щоках і сонно запитав, чи все скінчилося, чи вже ранок.