Чарлі чекав на неї. Розгортав хутра, заповнював грубку сухими кружальцями дров та чекав на шелестіння, яке сповістило б про мить, коли вона пошкребеться У двері.
Вона приходила, закутана у пальто, а в очах променів виклик-прохання порятувати її від самої себе. Під пальто була лише льоля — на думку Чарлі, чудова сукня — з білої саржі, прикрашеної яскравими плямами, з рожевим окрайцем на комірці; за багато років він уперше бачив справжнє жіноче вбрання, адже вдень обидві жінки ходили в цупких сорочках поверх чоловічих штанів.
Марі-Денеж прямувала до ложа і занурювалась у хутра. Чарлі чекав на цю мить, щоб загасити лампу. Він ні за що не прийняв би Марі-Денеж у халаті «Стенфілд», — довжелезному вовняному халаті, який вкривав його тіло повністю і з яким він не розлучався навіть вночі, навіть під час сну, — це була ніби його друга шкіра, така ж пахуча, як і перша, але при цьому м'яка й одноманітно сіра. Тож, щоб опинитись у «Стенфілді» та пірнути під простирадло, він чекав, коли вимкнеться світло.
Люті зимові морози Любко перечікував у хатинці. Простягнувшись посеред кімнати, він нагадував мур, невидиму загородку, що дарувала їм відчуття захищеності від надмірної близькості. Вони могли розмовляти, не переймаючись, про все, що спадало на думку, адже були у повній темряві, далеко одне від одного, і скоро мали зануритись у сон, що поглинав кожне слово. Усе сприяло довжелезним розмовам, які діяли, мов колисанки, і першою засинала Марі-Денеж, а Чарлі чекав моменту, щоб вислизнути з ліжка та підкласти до грубки кругляк.
Нічні розмови не мали продовження вранці. Чарлі прокидався першим, він живив грубку, грів воду для чаю та займався сніданком. Марі-Денеж, прокинувшись, допомагала йому. «Достоту старе подружжя, — міркував часом Чарлі, — ми наче старе подружжя». І щоразу сам же дивувався, адже ця думка не повертала його до спогадів про дружину, залишену п'ятнадцять років тому.
Том, уперше побачивши їх за сніданком, також подумав про старе подружжя, що радо виконувало ранкові звичаї. Марі-Денеж залишалась у льолі, Чарлі ж був одягнений, а проте ліжко, розібране ліжко і хутряне ложе у протилежному куті хижі переконливо свідчили, що ніч вони провели разом.
— Ех, Чарлі... мій Чарлі...
Він за звичкою приходив на ранкову розмову з приятелем і потрапляв до, скажімо прямо, подружнього кубла. Авжеж, він міг почуватись ображеним, зрадженим і залишеним. Адже ранкові розмови належали лише їм — це був ритуал, якого вони ніколи не уникали. Аж раптом товариш по самоті опиняється у компанії жінки у льолі. Проте вогонь уражених почуттів палав недовго — старий такого не переніс би, тож він влаштовувався за столом і спокійно спостерігав. Чекав, поки згасне сум'яття у грудях, і він зможе сказати те, що намислив.
Потроху Том звик бачити їх удвох. Якщо в Чарлі її не було, то Чарлі був у її будиночку або ж вони разом вирушали глибоким снігом шукати слідів весни, що барилася. Тендітна, маленька Марі-Денеж, подібна до пташки, що її несе вітер ляку, і він — масивний, повільний, важкий, ніби гранітний блок, якого не зрушити з місця.
Достатньо було йому покласти руку туди, куди вона вказувала, — і життя поверталось. «Отут», — казала вона. Це могли бути легені, шлунок, печінка — орган холонув і мав ось-ось зникнути. Рука неспішно й ніжно затикала пролом, і Марі-Денеж заспокоювалась, усміхаючись життю, яке поверталось до неї.
Старий ведмідь притискав до землі небесне творіння.
— Дорогий Чарлі, здається, ти починаєш третє життя.
Холодно в хижці Чарлі. Місяць уповні. Колеться лютий мороз. Грубка випромінює лише вузьку смугу тепла, що не сягає кутів кімнати.
Зі свого ліжка Чарлі з тривогою спостерігає за білою хмаркою у хутряному гніздечку. Він хотів би, щоб вона занурилася поглибше в тепло, але знає, що Марі-Денеж не засне, поки не докаже того, що почала.
— Спочатку мені здалося, ніби хтось інший оселився в мені — скажімо, янгол, ніби якась небесна істота заволоділа тілом, і я вирішила, що злечу. Ні, не панікувала. Здавалося, що це навсправжки і не навсправжки водночас. Наче у грі. Тож я залишила своє тіло там, де була, пішла до мами і повідомила, що стала янголом.
Марі-Денеж намагається пояснити, чому з юних років боїться втратити плоть.
— І вони замкнули мене. Я мала шістнадцять років.
Чарлі бентежиться.
— Нині немає ані чужої присутності, ні янголів, ані істот з іншого боку — є лише я і відчуття порожнечі. Це — дуже реально, але пояснити це складно. Спочатку це відчуття ледь помітне, але воно поволі утверджується. Я відразу відчуваю, коли це починається. На рівні органів, найчастіше навколо печінки. А міцно засівши в мені, порожнеча тягнеться до решти тіла. Почати легко, а повертатися важко. І згадка про це вселяє у мене жах, щойно з'являється пустка.