Літо на Півночі коротке, але бурхливе. Непорушна суха спека ніби придушує вітер і паралізує повітря, не залишаючи вам іншого вибору — лише пірнати в озеро. Певно, саме це й робили Чарлі та Марі-Денеж. Із вилазок вони поверталися із мокрим волоссям та щоразу ширшими усмішками. Марі-Денеж, мов сирена, сиділа на носі човна — її важко було впізнати через налипле волосся, — а на кормі поважно, наче король, гріб Чарлі.
Літо бігло до середини; аж раптом знайшлася картина, яка спрямувала пошуки в інше русло. Картина вражала своїм реалізмом і відрізнялась від решти творів — фотограф миттю зрозуміла, чий це портрет. Погляду жінки, писаної світлими барвами на фіалковому тлі, уникнути було неможливо. М'який, майже ніжний позір її огортав глядача. Усе життя жінки містилося в очах — байдуже, зелених чи синіх, адже визначити їхній колір було непросто, а проте світло, що лилося з них, не залишало сумнівів. Звісно, жінка з портрету була на двадцять-тридцять років молодша, зморшки ще не так впадали в очі, волосся не зовсім посивіло, проте в кутиках очей фотограф помітила знайомий рожевий полиск. Без сумніву, це була та сама старенька з Гай-Парку — старенька із птахами. «Сто два роки, — замислилася фотограф. — Хіба таке можливо?»
Рожевий полиск на портреті вже не здавався глузливим — радше пестливим.
— Вона закохана, — заявила Марі-Денеж.
— Закохана?
— Звісно. У того, хто розглядає її.
Вони у літньому таборі, з них ще стікає вода, вони лежать на купі хутр. Щойно скупались — а Марі-Денеж, поборовши черговий напад паніки, почувається виснаженою. Вона поводилась необачно — і страх повернувся. Вони заходили у воду, тримаючись за руки, аж раптом Чарлі відчув легке тріпотіння пальців. Це сталося тоді, коли вода доходила їм до пліч.
Чарлі відразу збагнув, що дещо сталося. Погляд Марі-Денеж важчав і зосереджувався.
Чарлі взяв стареньку на руки і виніс на берег. Вона не пручалася, дозволила донести себе до табору, а коли він намірявся покласти її на хутра, стиснула його руки — не хотіла, щоб відпускав. І Чарлі лишив її біля грудей.
— Нічого, минулося.
Вони сиділи у найтемнішому куті хижі, проте того дня сонце висвітлювало навіть найпохмуріші закутки, тож Чарлі мружився від світла, що заливало навіть найменші шпарини тіла Марі-Денеж.
Адже вони були голі.
Спочатку вони купалися у білизні, але мокра тканина неприємно липнула до тіла, тож домовилися плавати голяка. Проте реагували одне на одного по-різному. Марі-Денеж ледь стримувала сміх. Тіло Чарлі, масивне у верхній частині, трималося на куценьких кривих ніжках, між якими теліпався статевий орган, що видався жінці непропорційно великим. А Чарлі не міг відвести очей від білосніжного букетику волосся. Утім — вони швидко звикли. І полюбили купання ще більше, адже жодна тканина не заважала контактові шкіри із шовком води.
— Тсссс, тихенько, не треба.
Вона така маленька, що повністю вміщається в його руках, — і він колише її, мов немовля.
— Тсссс, не треба співати, прошу тебе, — не співай.
Але вона бореться — вона ще не повністю повернула тіло. Авжеж, гойдання трохи її заспокоює, проте повертає жалісний спів, який звично допомагає їй піднятися на поверхню. Ця пісня бентежить Чарлі. Щоб не чути її, він теж починає наспівувати — один і той самий звук, але трьома нотами: згадку з минулого, спогад про те, як дружина заколисувала дітей.
— А-а-а! У-у-у! О-о-о...
Колисанка діє. Марі-Денеж затихає.
— Отут, — каже вона.
І Чарлі вмощує її на хутро, кладучи руку туди, куди вона вказує. Шкіра здається теплою і м'якою.
— Отут, — повторює вона.
І рука пестить живіт, поволі підіймаючись до зів'ялого перса.
Марі-Денеж усміхається, повертаючись до життя. Чарлі ніби відчуває, як вузлики паніки розпрямляються під його пальцями.
— А там? — запитує він, вказуючи на білий букетик.
Вона усміхається — ач, шельма-кокетка! — і ніби молодшає років на тридцять. Жвавішає і він. Тієї миті їм обом знову років по п'ятдесят, а може, й по двадцять.
Колекція нездійснених любовних зв'язків