Міс Салліван — так представилася пані директорка, коли фотограф уперше переступила поріг невеличкого міського музею у Метісоні. Не ім'я, а «міс» — пані наполягала на цій приставці, мов на дворянському титулі. Фотографові запам'яталася суха стара діва, довготелеса й сутула. «Певно, — гадала фотограф, — у неї плоскостопість і викривлені крижі». Фотографові здавалося, що бліда і вічно замріяна «міс» ось-ось поточиться. Натомість уяві директорки музею можна було позаздрити. На її думку, юний Бойчук багато днів блукав серед руїн у пошуках коханої. Саме тому фотограф повернулася до музею в Метісоні.
Вона привезла портрет, що його Тед намалював зі старої з птахами.
Музейниця миттю визначила особу. «Енджи Полсон», — упевнено заявила вона. Енджи — це та, що повіялася за музикантом. Другу звали Марджи, і вона вже давно померла. «Енджи була вигадливіша», — додала «міс». І цього разу фотограф повірила їй.
Вона привезла також кілька картин із серії «Довгокосі юнки». Не сподівалася, що музейниця їх упізнає. Бо навіть Марі-Денеж ледь розібрала малюнки. Фотограф лише хотіла ще раз почути про квіти, що їх бачили в руках Бойчука-блукальця. «Квіти для дівчини», — зауважила «міс». «Певно, вона жартує», — вирішила фотограф, однак тепер мала підозру, що в історії про кохання є сенс.
Коли вона повідомила Томові про свій намір повернутися до музею, старий вилаявся. «Гей, — крикнув він, — тобі свого життя мало, то ти порпаєшся в чужих?!»
Авжеж, вона знала, що на хуторі її обговорюють. Так, її прийняли, її цінували, її любили, а проте всіх непокоїло, що в жінки — ще досить молодої, бо всі гадали, що їй ледь за сорок, — немає інших нагальних справ. Звичайно, вона навідувалась до Торонто, де на неї чекала робота, та щойно питання залагоджувались, як фотограф поверталася до лісу. Ніби й не знала іншого життя. Ніби потребувала літніх людей — на світлинах, картинах або живцем.
— Ти недостатньо уваги приділяєш своєму життю, — якось зауважив їй Чарлі.
— А Бруно? А Стів?
— Що ж, вони теж, — і він зробив жест, ніби підносить до вуст косяк.
Проте тривожитися за Бруно і Стіва було не варто, адже вони накреслили собі шлях — марихуана і притулок у хащах. Одного дня вони також оселяться у двох хижках або ж — якщо готель ліванця встоїть — довічно житимуть у номерах.
— Коли вони постаріють, ходитимеш і за ними?
Вона не знайшлася з відповіддю. Чарлі помилявся, мріючи про спадкоємців. Бруно навряд чи сподобалося б жити у лісі. А щодо Стіва — що ж, хтозна, можливо, адже він про майбутнє ніколи не думав. А вона? Вона не мала нахилу до марихуани — одна-дві затяжки, не більше, і вже точно не бачила себе в ролі сидухи. Анж-Еме вона стала через співчуття, через почуття дружби — зрештою, їй здалося, що чужа шкіра їй пасувала, заспокоювала і потішала її. Та відколи знайшлися картини, повернулося її справжнє «я», і саме воно привело її до музейчику в Метісоні.
Міс Салліван тішилася. Відвідувачі тут були рідкістю, і ще рідше хтось повертався; до того ж, картини, що їх дістала з пакету гостя, містили історію прекрасного кохання. Кохання, біль, таємниця — було про що мріяти згодом.
Близнючок Полсон юними вона не знала. «Я ще молода, — зітхнула директорка, — мені лише шістдесят шість».
«Дуже мила манера повідомляти свій вік», — вирішила фотограф. І відреагувала, як і очікувалось:
— Маєте значно молодший вигляд.
Неправда — вона мала вигляд саме на шістдесят шість, проте цього було справді замало, щоб пам'ятати близнючок Полсон у ті часи, коли цілий Метісон зітхав за їхньою вродою. Вони познайомилися значно пізніше. Міс Салліван тоді виповнилося п'ятнадцять, її звали Вірджинією, вона вже була довга й замріяна; вона чекала, коли ж мамі нарешті набридне торохтіти з власницею крамнички, куди вони прийшли за гачками для килима, аж раптом повз вікно пройшла Енджи Полсон — вона весело крокувала у бік вокзалу.
— Он, дивіться, оця кого завгодно почервоніти змусить, — сказав хтось, мама або крамарка.
Енджи Полсон геть відрізнялася від тутешніх жінок. І цього їй пробачити не могли. Вишукана, породиста, стильна — її підозрювали у прихованому житті в Торонто чи іншому місті, адже у свої сорок років вона зоставалась незаміжньою і бездітною, личко ж її не марніло. Оригіналка, словом. Усе дивувало: від широкої циганської шалі до запаморочливо високих підборів. У Метісоні так ніхто не вдягався і не ходив, ніхто не мав такої свободи. Юна Вірджинія була причарована.
Вона вже у п'ятнадцять років скидалася на стару діву, проте серденько її вже тоді відрізнялося чулістю, тож жінка-бунтарка, що пережила чимало шалених пригод із коханням — певна річ, забороненим, — жінка, яка пройшла повз крамницю, перетворилась на символ життя, якого у юної Вірджинії не могло бути. Вона знала, що велике кохання, про яке вона мріяла, неможливе.