Він дмухає на рубчик, пестить його, цілує, потім згортає шкіру над ранкою. Усе зникає, минуле може спати спокійно.
Повільно він прослизає туди, де на нього чекає Марі-Денеж, вдихає запах моря й землі, пригладжує букетик тремтячими пальцями, вкриває його теплим подихом, потім підводить голову й бачить, як Марі-Денеж усміхається, гукаючи його, — і він повертається до аромату її волосся, лягає на неї.
Тоді починається довге злиття тіл — у їхньому випадку незграбне, адже вони немолоді, не мають достатньо досвіду. Проте вони поволі знаходять свій ритм. Ноги, язики, тіла сплітаються, заколисуються у глибоких хутрах. Проте вік швидко дається взнаки, дихання важчає, у випадку Чарлі — виривається лютими поштовхами, і тіла змушені знесилено роз'єднатися, розщепитися, простягнутись паралельно одне одного.
І для Чарлі, і для Марі-Денеж злягання — це щось далеке, чого вже, напевно, не буде.
— У тебе була дитина?
Голос Чарлі тремтить. Авжеж, він хотів би підбадьорити її, втішити, загоїти рани, проте у голосі Чарлі — своя рана, біль чоловіка, скаліченого старістю.
— Так, це було давно.
— Хлопчик? Чи дівчинка?
— Не знаю, мені не сказали.
— А ще діти були?
— Гадаю, ні... Разом із кесаревим мені видалили матку.
Марі-Денеж лагідно тулиться до Чарлі, намагаючись угадати його думки.
— Дякую, — каже вона, знаючи, що він запитає, чому.
Він не питає.
Вона пояснює, що ніколи не знала ні поцілунків, ані обіймів, — лише поквапні контакти на сходах або в кущах, коли піднімають спідницю, а чоловік прагне скінчити чимшвидше — то один із пацієнтів, то санітар її віку (молодий або старий), одначе вона не скаржиться, бо завжди любила «стук-стук».
— «Стук-стук»?
— Ми інших слів не знали.
— І ти любила... «стук-стук»?
— Ще й як! Навіть коли брали силою, завжди знаходила задоволення. Проте мене ніколи не цілували, не пестили.
— Отже, це вперше?
— Уперше, і це набагато ліпше за те, як я собі це уявляла.
— Обіцяю: я цілуватиму тебе стільки, скільки схочеш, ти отримаєш всі згаяні поцілунки, мільйони цілунків, мільярди, трильйони пестощів!..
— О, для цього нам доведеться довгенько пожити!
— А що заважає?
— Пообіцяй, що не торкнешся до тієї бляшанки, поки є я!
— Обіцяю.
— Пообіцяй, що не допустиш мене до бляшанки, поки є ти!
— Обіцяю.
— Навіть у найгіршому випадку, навіть якщо я благатиму — обіцяй!
— Обіцяю.
Самотній вовк серед ночі
— Не може бути, щоб він кохав.
Фотограф повернулася на хутір із божевільною історією про кохання, міркуючи, хто відреагує бурхливіше. «Навряд чи вони в це повірять», — вирішила вона. Аж ось Марі-Денеж — єдиний, хто міг піддатися романтичним чарам історії, — відкинула навіть припущення про закоханість Теда.
Марі-Денеж була категорична. «Чоловік, який носив у собі такі жахіття, який до нестями живився ними, кохати не міг. Страждання, оселившись у комусь, не залишає місця для іншого. Я бачила, як чоловіки й жінки, страждаючи, закохуються у свій біль, пантрують його, додаючи усе нові й нові муки. Я бачила, як вони себе калічать, напихають себе образами і качаються у власному калі, не кажучи про спроби вбити себе. Бо спроба — це також страждання, а самогубство — осмислений вирок собі. А спроби були. Навіть вдалі».
Вона ще ніколи стільки не говорила. Її слухали, затамувавши подих. Сиділи на так званій веранді Марі-Денеж — майданчику перед хатинкою, що його збиралися обладнати сітками від комарів, але не обладнали; намір, однак, залишився, тож вони неспішно гомоніли тихим вечором наприкінці літа; кожен сидів на поліні, не зважаючи на комарине дзижчання, — ніби їх справді оточували сітки веранди Марі-Денеж.
Повітря наповнилось ароматами землі та трави, що все літо жовтіла на сонці. Піднявся легенький вітрець. Тихий лагідний вечір надихав на розмову.
Фотограф повернулась пополудні — принесла із ресторану страву для кожного. Картопля, салат, смажена курка, а ще — історія про закоханих, яка після заяви Марі-Денеж дала тріщину. Слухачі нічого не зрозуміли, але пристали на думку старої. Вона мала доступ до тієї частини Теда, яка, незважаючи на всі ці роки сусідства, залишалася зачиненою для них. Його картини ніби містили більше, ніж він міг повідати їм, більше, ніж він сам знав про те, що рухає і турбує його.