«Смерть. Забагато смерті, — сказала вона, — і трупів. Забагато чорного на дні картин, і ніколи немає сонця, а якщо й з'являється, то лише щоб висвітлити обгорілі тіла, розпачливі зойки, простягнені руки — словом, силует смерті. Ніхто не хоче жити з такою вагою на дні очей. Тед намагався звільнитись, виплеснути кошмари на полотно. Певною мірою це йому вдалося. Остання картина (та, яку знайшли на мольберті) тішила світлом — несміливим, благеньким, проте достатнім, аби знайти куточок для тихої втечі. І саме цього я бажаю йому, саме цього ми зазвичай бажаємо всім — тихо піти».
І тут їхня старенька подруга, що почувалася мовби на допиті, зрушила з місця одну таємницю і ступила назустріч їхнім думкам. Адже смерть завжди тримається поруч із літніми людьми.
Померти у дев'яносто чотири роки — не так уже й погано. Авжеж, Тед не був найщасливішим з-поміж людей, проте тримався гідно й пішов вільно і вчасно, не просячи про допомогу. Чарлі захоплено думав про це. Покинути світ, нікого не силуючи до прощань, — ознака поваги до того, кого залишаєш. Ще ніхто не почувався ліпше після прощань. До того ж — Чарлі думав про неї. Якщо одному з них доведеться померти — а так воно й буде, адже коли-небудь смерть прийде по них, — чи зможуть вони розлучитися без прощань? Це питання перемішувало думки.
До міркувань долучився і Том. Надворі був кінець серпня. Невдовзі мала ввірватись осінь, а згодом — зима, тож Том поцікавився, чи не краще залишити все нині, у теплих літніх розкошах. Здригаючись, він пригадав зиму, грип, що протримав його в ліжку не один тиждень, бульйони, якими його — кволого, мов немовля, — годувала фотограф. Грип справді ослабив Тома — легені працювали не в унісон, тіло ніби не слухалося його.
Ні Стів, ні Бруно не боялися смерті, проте відчували, як кружляє вона довкола Тома і Чарлі.
— Якщо старенька з Гай-Парку справді одна із близнючок Полсон, як ти це використаєш для виставки? — запитав Стів, намагаючись пожвавити спілкування.
— Не знаю, — зізналась фотограф.
Вона не приховувала своїх планів — розповіла про них, перш ніж піти до музейниці. Задум поволі складався під час розшифрування картин та усвідомлення того, що більшість із них мають відлуння серед її світлин. Так, від картини до картини, від епізоду до епізоду з'явилась ідея подвійної виставки — картин Бойчука та портретів уцілілих.
У деяких випадках їй навіть вдавалося скласти текст підпису до деяких дуетів — скажімо, до «Занурених у ставок», картини, на якій троє чоловіків рятувались у ставку, за ними маячила велетенська постать лося, і птах припав до плеча наймолодшого — Джозефа Ерла, який розповів про цю драму і світлина якого висіла поруч. Звісно, та назва була тимчасовою. Фотограф думала і про «Останніх людей на землі» — цей підпис найкраще висловив би почуття чоловіків у ставку, — або ж про більш зрозуміле «В очікуванні кінця світу».
Текст насамперед мав описувати сцену, адже Тед обернув ставок на чорний вир, занурений у мляве світло, — звідти злинали форми, упізнати які було дуже непросто. Щодо решти тексту фотограф губилась у здогадах, адже багато про що варто було сказати. Авжеж, насамперед вона мала розповісти про світло — золотаве проміння апокаліпсису, руку Божу, простягнену до людей у ставку, — людей, які не сміють ухопитись за неї, не знаючи, живі вони ще чи, можливо, вже по інший бік буття. Також фотограф не знала, чи варто згадувати у тексті про сліпого хлопчину, що проходив повз них.
Утім — текст, який супроводжував портрет Джозефа Ерла, був дуже простий:
Джозеф Ерл, січень 1995 року.
Народився в Меттаві 1900 року. У віці десяти років переїхав до Ремора, де працював на родинній фермі. Змінивши кілька місць роботи, влаштувався садівником у компанії «Залізниця Онтаріо-Нортленд», де працював аж до пенсії. Нині мешкає у хорватському кварталі міста Тіммінз — колишнього міста Шумахер.
Під час Великих Пожогів у Меті соні мав шістнадцять років.
На картині — останній праворуч. Зображений разом із кузенами — Дональдом і Патріком МакФілдами.
Пожежа накрила Джозефа і його кузенів, коли вони поверталися з родинної самогонної фабрики. Трійко молодиків цілу ніч готували трунок, який продавали бутлегеру в Метісоні. «То була горілка «місячне сяйво», — згорда заявив старий Джозеф, ніби казав: та я зроду не торкався святої води! Авжеж, кумедна історія. Фотограф могла б використати її у підписі, якби не боялась зійти на бічні стежки, що віддалили б від головної мети. Тексти мусили бути стислими. Фотограф ще не починала роботу над підписами, але знала, що почуття, які струменіли з полотен, підсилювалися світлинами і що ніщо не має втручатись у простір між полотном і фото. Тож — геть дурні балачки!