— Бачиш, Чарлі, моя зима мине тут. Тіснувато, але згодиться.
Він стоїть посеред ями, в одній руці тримаючи склянку, а в другій — порожню пляшку. Всі троє добре тямлять, що означає порожня пляшка. Не тямить лиш Дринк, який розлігся на шкурі.
Том вихиляє останню склянку і зістрибує в яму до пса.
Чарлі стежить за кожним рухом товариша. Непокоїться. Хоча б це сталося швидко, хоч би стрихнін спрацював без болю, хоча б не було крові, хоч би Том не блював...
— Томе, — повільно проказує Чарлі, наголошуючи на кожному слові, зміненим, ніби чужим голосом, — Томе, ти ж пам'ятаєш — лише щіпку, і подвійну для Дринка, інакше...
— Інакше все буде не так бездоганно, еге ж? Не хвилюйся, друзяко, — я завжди тримаюся гідно, надто ж при дамах.
І він, вийнявши з кишені бляшанку, схиляється над собакою. Ніжно розтуляє пащеку і всипає білий порошок. Перш ніж уділити смертельну дозу і собі, він зважується на останнє вітання, останній жарт.
— Ну ж бо, ви двоє, чого похнюпилися? Живіть собі далі і переказуйте світові від мене вітання!
Він ковтає.
Дія не забарилася. Смикання, конвульсії, руки й ноги німіють, скручуються з лапами пса, що дряпають, б'ють, ранять господаря; спостерігати за бійкою тіл неприємно. Чарлі попереджав: «Ви ж пораните одне одного!», але Том наполягав: «Хочу лежати там із Дринком!», і Чарлі відступив, не маючи змоги йти проти волі Тома. Проте як їм кортіло тоді зістрибнути до ями і прибрати Дринка, дозволивши другові вмерти спокійно! Та було пізно. З'явилася піна, наближався кінець, і Чарлі притиснув до себе Марі-Денеж — вона німувала, зачарована вправною справою смерті.
Після цього видовища вони ледве рухалися. Ховали: Чарлі — лопатою, Марі-Денеж — маленькими грудками. Знали, що далі черга за Дарлинґом, собакою Стіва, і Кіно, собакою Теда. Бо саме так вирішили напередодні. Том із Дринком у першій ямі, а двійко псів — у другій. Про все домовилися. Попрощалися, засвідчивши прожите життя словами, ніби печаткою, востаннє потиснули руки — усе це зробили напередодні у літньому таборі. «Наступна зима мені вже не потрібна, — заявив Том, — я достатньо пожив, для мене все зупиняється тут».
Забиття і поховання собак відбулося за планом. Тепер старенькі переходять до другого етапу — менш певного.
Вони йдуть до табору: забирають усе потрібне. Казанки, сокиру, хутра, вудку, консерви. Марі-Денеж спадає на думку зоставити на поличці слоїк зі сливами. «Для Анж-Еме», — каже вона.
— Залишимо їй послання?
— Не варто, — відказує Чарлі.
Вони навантажують човен. Марі-Денеж сідає попереду, кіт скручується поруч. Любко знаходить, де розлягтися, — на купі одягу в центрі човна. Чарлі тримається на кормі. Майна забагато, проте кількома поштовхами він вивільняє кіль із піщаного полону, і човен рушає.
Із берега за ними стежать. Смерть каже собі, що час іще є. А ці двоє можуть тішитися надією досхочу.
Дощило птахами
Усупереч і наперекір усьому, їй вдалося знайти місце для виставки. Коли згасла надія на останню галерею зі списку, якась дівчина, що стала свідком відмови, запропонувала фотографу місце, яке не було ні галереєю, ні мистецьким центром. «Поки що, — додала дівчина, — але виставка стала б чудовим початком!»
Дівчина виявилася мисткинею — вона видувала скло; звалася вона Кларою Вілсон, а запропоноване місце скидалося на будь-що, крім галереї. Власник найбільшої у Британській імперії винниці використовував його як бочкарню. Над майданчиком тяжіла промислова архітектура минулого століття, проте можливостей вистачало, — пояснювала Клара, вказуючи на металеві карнизи, що кріпились до стелі, сталеві зв'язні та вікна, глибоко всаджені у цегляні стіни. «Вікна чіпати не можна, — заявила вона, — це ж диво доби королеви Вікторії!» Роботи велися незначні. Клара входила до складу групи активістів, матеріалів у них було небагато. Відкриття запланували на весну (травень чи й пізніше) — і це влаштовувало фотографа, яка багато чого ще мала владнати.
До хутора вона не повернулася. Їй вистачило й побаченого. Часом кортіло позбутися спогадів про могили, уявити, що друзі десь там — у гущавині, у новій хатинці, де почалося їхнє нове життя. Проте щоразу надія побачити їх живими згасала — перед очима з'являлась полиця Чарлі, на якій не було бляшанки. І ще більш кричущою була відсутність картонки.