Найбільше їх зацікавила серія «Довгокосі юнки», з якої вирішили залишити тільки п'ять картин. Пліт, що здалека наближається річкою, супроводжуваний золотими смугами у темній воді. Пліт уже ближче — і двійко золотокосих дівчат гребуть руками. Ще ближче — і юнки, помітивши когось на березі, махають руками, молячи про допомогу. А далі — драма: пліт потрапляє у чорний вир. І фінал: неземна врода облич.
Серію мав доповнювати портрет Енджи Полсон — єдиного живого свідка романтичної трагедії. Проте помилка фотографа — світлина, не зроблена у Гай-Парку, коли стара була поруч, — позбавила серію такої бажаної присутності Енджи.
Натомість висів її портрет, намальований Бойчуком. Енджи Полсон на полотні була молодшою, ніж старенька з Гай-Парку, — на двадцять або тридцять років, — проте у кутиках очей бриніло те саме рожеве сяйво.
Під портретом висів папірець із поясненням:
«Енджи Полсон», між 1965 та 1975 рр.
Енджи Полсон народилась у Метісоні 1902 року.
Разом із сестрою-близнючкою Марджи пережила Великі Пожоги, спустившись Чорною річкою на випадковому плоту. У 1920 році переїхала до Торонто. Як склалось її життя — невідомо. Востаннє її бачили в Метісоні 1972 року та у Гай-Парку Торонто навесні 1994 року. Її сестра-близнючка померла від раку в 1969 році.
Клара з написом не погодилась. Надто холодно, сухо, текстові бракувало емоцій, він ніби затуляв красу, любов і пристрасть; до того ж, оце «Як склалось її життя — невідомо» — брехня, жахлива брехня! Адже відомо, що її життя перетворилось на низку переважно невдалих побачень, якими вона намагалася ділитись із сестрою. Відомо, що це кохання не мало майбутнього, бо кохали вони чоловіка, який просто не міг покохати. Відомо, що той чоловік помер, залишивши по собі твори, в яких увічнив вроду близнючок. То нащо викручуватись, замовчувати й ухилятись?!
Фотограф зняла цей текст і склала новий:
«Енджи Полсон», між 1965 та 1975 рр.
Енджи Полсон народилась у Метісоні 1902 року.
Разом із сестрою-близнючкою Марджи пережила Великі Пожоги, спустившись Чорною річкою на випадковому плоту. Юний Бойчук кілька днів блукав, шукаючи їх, а не знайшовши, залишив місто. Повернувся лише 1922 року, коли Марджи одружилась, а Енджи чекала в Торонто. Як наслідок — низка переважно невдалих побачень. Усе життя їх поєднувало нездійсненне кохання. Марджи померла у 1969 році, Тед Бойчук — у 1996-му, і лише Енджи досі жива. Її бачили навесні 1994 року у Гай-Парку в Торонто.
Кінець тексту подобався фотографу, бо збивав із пантелику. Хотілось додати: Енджи годувала птахів, — проте бракувало рядків. «Зрештою, — вирішила вона, — запитання тут, ось воно, поміж рядків: А ви бачили Енджи Полсон у Гай-Парку або деінде?»
Фотографові дуже кортіло розшукати стару, яка годувала птахів. Проте вона не усвідомлювала цього бажання, поки не спливло слово «птахи», ладне покірно лягти на папір. Тоді вона зрозуміла, що єдина мета виставки — віднайти стару, де б та не ховалася.
«Дощило птахами», — авжеж, саме так сказала вона тоді.
— Дощило птахами? — зраділа Клара.
Фотограф щойно знайшла назву для виставки.
Якби хтось обізнаний із темою почув таку назву, то неминуче розсердився б.
Першого ж погожого квітневого дня фотограф подалась до Гай-Парку — ніби зробила крок у весну; наступний крок ступила у невідомість. Мріяла про глицю, великі озера, чисте повітря, що наповнює легені, та про стареньку, яка чекає на лавці.
Проте Енджи Полсон там не було. Для втілення бажаного одного бажання замало. Замість Енджи сидів якийсь чоловік. Він зручно вмостився, витягнув ноги, руки сховав до кишень плаща — і витав у думках десь далеко. «Близько п'ятдесяти — вирішила фотограф. — Добра статура», — оцінила вона. А й справді — жилуватий був чолов'яга. Хоч він і сидів на самому краєчку, — здавалося, ніби займає всю лавку. А темно-сіре волосся скидалося на пухнастий мох. У пам'яті відразу сплило обличчя Марі-Денеж.
До ніг чолов'яги спустилася ціла хмара птахів. Фотограф думала про Енджи Полсон та її бавовняну хустку.
Чоловік, помітивши фотографа, ніяково усміхнувся — мовляв, даруйте, певно, це Ваше місце, — і зробив рух рукою, запрошуючи сісти поруч.