Йому хотілося б бути далеко, дуже далеко, забути про все, загубитися десь край світу, нікому нічого не пояснювати. Він так натомився! Постійна робота, відповідальність, великі сподівання, які покладали на нього. Він виповідав усе це втомленим голосом, а фотограф тим часом годувала голубів хлібом, який прихопила з дому. «Хотів би я геть зникнути, — зітхнув він, — стати невидимим і ні для кого не існувати».
— Знаю я одне місце, але ви ще замолодий.
Фотограф ввічливо слухала втомлений голос, але думками була далеко. У поважній поставі цього чоловіка вона бачила щось, де було місце і для неї, щось тепле і затишне, якусь щільність, що огортала її, руки, що обіймали її.
Річард Берначез — так його звали. Принаймні так він сказав. Річард Левине Серце — чомусь пригадала вона. Авжеж, у нього серце відважного короля.
Коли він також запитав, як її звати, вона не сказала, згадавши своїх лісових друзів, яких знала під вигаданими іменами і яких не судилося вже побачити.
— Що ж, непогано, — визнав Річард Левине Серце.
Будиночок, укритий деревами, на виїзді з містечка. З дороги видніє фасад із кедрового ґонту та клоччя, що звисає з даху і кидає тінь на терасу. Вікна запнуті шторами — певно, аби зберегти в будинку свіжість. Адже надворі літня спека. Старий насолоджується затінком на терасі.
Чарлі курить цигарку, покусуючи тростину.
— То ти йдеш?
Він трохи схуд, дві глибокі зморшки бороздять щоки, та все ж на свій вік — дев'яносто один рік — має аж надто бадьористий вигляд. У таку спеку він уже встиг сходити до центру, а тепер відпочиває. Смачна цигарка, холодна вода у склянці — життя й досі прекрасне.
— Вже час! — гукає він у бік москітної сітки на дверях.
— Та йду вже, йду!
З отвору визирає пухнаста голівка Марі-Денеж. Як завжди, біла й сяйлива. Вона обережно виносить тацю з чаєм, а Монсеньйор плутається під ногами.
На ній світла сукня. Блакитна й коралова барви підкреслюють променистість волосся.
Марі-Денеж ставить тацю на столик поруч із гойдалкою на двох і вмощується біля Чарлі. Він давненько чекає на неї, адже в його руках — маленька перемога. Два досі не розпечатані конверти. Старі добре знають, що в них. Чеки на пенсію. Чарлі був переконаний в успіху, але Марі-Денеж сумнівалась. Не вірила, що чеки дійдуть сюди, до забутого людством містечка. Але ж Чарлі був колись поштарем. Він знає, як це працює.
— А ще щось було?
Щоразу, як він повертається з пошти, вона ставить одне й те ж запитання.
— Ні, більше нічого.
— Варто їй написати.
— Як ти це уявляєш? Ні адреси, ні навіть імені...
Марі-Денеж тяжко зітхає. Вони часто про це говорять. Їй кортить побачитись із подругою, а Чарлі пояснює, що це зайве, що тій жінці час пожити власним життям.
Любко, що спостерігає за ними з іншого боку тераси, підводиться й чапає до господаря. Він знає, що йому можна. Старі поволі гойдаються. Монсеньйор спочиває на руках у Марі-Денеж, а Любко дозволяє Чарлі чухати свій смух.
Невдовзі мешканці міста повертатимуться з роботи. Повз будинок посуне череда машин.
Історія замовчує місце знаходження містечка і його назву. Мовчанка вартує більше, ніж теревені, особливо ж коли йдеться про щастя — хитке щастя.
На щастя треба просто погодитись. У Марі-Денеж та Чарлі попереду кілька років, і вони розраховують обернути їх на ціле життя. Вони ховатимуться від усього світу.
У цій історії багато недоказаного. Скажімо, лист, що його принесли до винарні значно пізніше, ніж виставку демонтували, а знімальна група повернулася до Голлівуду. Лист, підписаний Енджи Полсон. Старенька відвідала виставку і вирішила уточнити дату, коли Теодор написав із неї портрет.
Невідомо, чи лист потрапив до адресата...
Виставка мала великий успіх. Усі картини придбали, а в газеті Globe and Mail вийшла схвальна стаття. Гроші від продажу поклали на фідеікоміс, і вони чекають на новий оберт історії.
А як же бути зі смертю? Еге ж, вона й досі волочиться десь неподалік. Не варто перейматися смертю — кінець кінцем вона присутня в усіх історіях.