(дванадцять)
Наступного четверга Коліна розбудило кукурікання півня вперемішку з Гассановими молитвами. Колін скотився з ліжка, натягнув футболку, дорогою через ванну попісяв і зайшов до Гассанової кімнати. Гассан уже знову лежав у ліжку із заплющеними очима.
— Чи не міг би ти молитися не так голосно? Хіба Бог не почує тебе, хоч би ти й шепотів? — запитав він.
— Я беру лікарняний, — промовив Гассан, не розплющуючи очей. — Гадаю, у мене запалення носових пазух, і мені потрібен відпочинок. Працювати — це добре, та мені треба посидіти в «сімейках» і подивитися «Суддю Джуді». Ти усвідомлюєш, що я не дивився «Суддю Джуді» вже дванадцять днів? Уяви, що тебе на дванадцять днів розлучили з коханням всього життя!
Стиснувши губи, Колін мовчки дивився на Гассана. Той розплющив очі.
— Ну, добре. Вибач.
— Ти не можеш удавати хворого. Твій бос працює тут. У будинку. І вона знає, що ти не хворий.
— Щоб ти знав, дурнику, вона щочетверга на фабриці. Треба бути уважнішим. Це ідеальний день, щоб удавати хворого. Мені просто треба перезарядити емоційні батарейки.
— Ти заряджав свої батарейки цілий рік! Дванадцять місяців байдикував!
Гассан вишкірився.
— Хіба тобі не час іти на роботу?
— Принаймні зателефонуй своїй матінці й скажи, щоб надіслала завдаток до Лойоли. Термін закінчується за чотири тижні. Я перевірив у інтернеті для тебе.
Гассан відповів, не розплющуючи очей:
— Я тут слово намагаюсь згадати. Господи, крутиться на язиці. Ви-вет-вер. О, точно: витребеньки, трясця йому! Ви-тре-бень-ки!
Коли Колін зійшов униз, то побачив, що Голліс уже встала — а може, не спала всю ніч — і вдяглася у рожевий брючний костюм.
— Гарний день займається, — сказала вона, — не більше як 28 градусів. Але, Господи, я така рада, що четвер тільки раз на тиждень.
Колін сів обіч неї за обіднім столом і запитав:
— А що ви робите четвергами?
— Ну, я заїжджаю на фабрику вранці й перевіряю там усе. А тоді, десь опівдні, їду в Мемфіс і відвідую наш склад.
— А чому склад у Мемфісі, а не в Ґатшоті? — поцікавився Колін.
— Господи, ти ставиш багато запитань. Послухай краще: ви вже порозпитували майже всіх, хто працює на фабриці. Тому я відправлятиму вас до інших людей у Ґатшоті — наших пенсіонерів з фабрики та інших. Мені потрібні відповіді на ті ж чотири запитання, але ви можете затримуватись у людей трохи довше задля годиться, ось так.
Колін кивнув і, трохи помовчавши, сказав:
— Гассан занедужав. У нього запалення носових пазух.
— Бідаха. Гаразд, поїдеш із Ліндсі. Сьогодні доведеться трохи поїздити. З'їздите до старців.
— Старців?
— Ліндсі їх так називає. Мешканців пансіонату для літніх людей у Бредфорді — багато з них живуть коштом «Ґатшот текстиль». Ліндсі раніше завжди їх відвідувала, до того, як почала, — Голліс зітхнула, — зустрічатися з отим, — Голліс знову зітхнула, — хлопцем.
Вона витягла шию і загорлала в бік коридору:
— ЛІНДСІ-І-І! СТЯГУЙ ІЗ ЛІЖКА СВОЮ ЛІНИВУ ДУПУ!
І попри те, що перш ніж потрапити до вух Ліндсі, звук низького голосу Голліс мав пройти коридором і крізь двоє зачинених дверей, дівчина вже за мить гукнула у відповідь:
— Укинь ЧЕТВЕРТАК до банки лайки, Голліс. Я в душі.
Голліс встала, поклала двадцять п'ять центів до банки лайки на камінній полиці, повернулась до Коліна, скуйовдила його юдо-африканську кучму і сказала:
— Я повернуся пізно. З Мемфіса шлях довгий. Але мій мобільних увімкнений. Усе буде гаразд.
Коли з'явилася Ліндсі, у шортах кольору хакі та чорній футболці «Ґатшот», яка щільно облягала її, Гассан уже лежав на дивані й дивився повтори передачі «Суботній вечір наживо».
— Хто в нас сьогодні за жертву? — запитала Ліндсі.
— Старці.
— О, це справді круто. Я ветеран закладу. О’кей, Гассе, скажи дивану бай-бай.
— Вибач, Ліндс. Я сьогодні на лікарняному, — сказав Гассан.
«Я ніколи не називав її „Ліндс“», — подумав Колін.