— То твої батьки розлучилися?
— Ні, офіційно ні. Але знаєш, як говорять про Ґатшот: населення тут ніколи не змінюється, бо щоразу, коли одна жінка вагітніє, один чоловік залишає місто. — Колін засміявся. — Він пішов, коли мені був рік. Телефонує пару разів на рік, але Голліс ніколи не дає мені говорити з ним. Я не знаю його і не переймаюсь цим. А що в тебе?
— Мої батьки досі одружені. Я повинен дзвонити їм щовечора в один і той самий час — через півгодини, до речі. Вони нормальні, хоча, мабуть, надто піклуються про мене. Насправді ми доволі нудна сім’я.
— Ти не нудний. Тобі треба припинити це говорити, бо люди зрештою повірять. Тепер до зброї.
Ліндсі підхопилася, побігла назад через поле і перестрибнула через огорожу. Колін рушив за нею підтюпцем. Бігати він не любив.
— Відчини багажник, — гукнула Ліндсі.
Колін підняв кришку багажника і знайшов довгу двоствольну рушницю з прикладом із мореного дерева. Ліндсі взяла рушницю, простягла йому і сказала:
— Тримай дулом у небо.
Вона захопила квадратну картонну коробку, і вони пішли назад, через огорожу й далі через поле.
Ліндсі з виглядом експерта розкрила рушницю, витягла з картонної коробки два циліндричних патрони і вставила їх у гнізда.
— Коли це лайно заряджене, не направляй його на мене, чуєш?
Вона закрила рушницю, піднесла до плеча, а тоді обережно передала Коліну. Потім стала позаду нього і допомагала тримати рушницю проти плеча. Він відчував, як її груди вперлися йому в лопатку, ноги були стопа до стопи з його ногами, живіт — навпроти його спини.
— Притисни її сильно до плеча, — скомандувала дівчина, і він виконав команду. — Запобіжник тут, — вона намацала його руку і провела її до металевого перемикача збоку на рушниці. Він досі ніколи не тримав у руках зброю, і тепер відчував збудження і водночас провину.
— Так от, коли стріляєш, не треба тягти за спусковий гачок, — сказала Ліндсі йому в шию. — Просто поклади на нього палець і натисни. Просто м’яко натисни. Зараз я відступлю на крок назад і ти просто натисни, гаразд?
— А у що мені цілитись?
— До сараю ти однаково не дострелиш, цілься просто вперед.
Колін відчув порожнечу ззаду, де щойно була Ліндсі, й тоді дуже м’яко натиснув на гачок.
Звук пострілу вдарив його по вухах, а приклад рушниці — у праве плече. Від сили удару рука сіпнулась вгору, ноги підкосилися, і він гепнувся на дупу, та так і залишився сидіти поміж польових квітів з рушницею, спрямованою в небо.
— Що ж, — зауважив Колін, — було весело.
Ліндсі розсміялась.
— Ось чому ми тут — щоб ти не відбив собі дупу перед Коліном, Чейзом і рештою. Тобі треба навчитися готуватися до відбою.
Наступну годину Колін тільки й робив, що палив перед себе у напрямку дубів, зупиняючись тільки для того, щоб перезарядити рушницю і зателефонувати батькам. Він настріляв сорок чотири гільзи, й коли в нього вже заніміла рука і з’явилося таке відчуття, наче йому в праве плече безупинно гамселив чемпіон з боксу, запитав:
— Чому б тобі не стрельнути?
Ліндсі затрусила головою і сіла на траву. Колін сів поряд.
— О, ні, я не стріляю з рушниці. Вона мене жахає.
— Ти глузуєш із мене?
— Ні. До того ж це десятий калібр. Я й за тисячу доларів не стрілятиму з десятого калібру. Вона б’ється, мов той мул.
— То якого ж ти…
— Я ж сказала: не хочу, щоб ти пошився в дурні.
Колін хотів іще поговорити, але не знав, про що, тож він ліг на спину і почав розтирати своє наболіле плече. Ґатшот виявляв проти нього фізичну агресію: набряклий шрам над оком, сорок чотири забої плеча і, звісно, досі болісна порожнеча всередині. І все ж, як це не дивно, йому подобалося це місце.
Ліндсі прилягла поруч, схрестивши руки під головою, потім злегка копнула його ногою в голінь, щоб привернути увагу.
— Що? — запитав Колін.
— Я думаю про ту дівчину, яку ти так любиш, — завела вона. — А я так люблю це місце. І як це трапляється.
Як це з людиною трапляється. Ця земля, яку Голліс продає, а я просто божеволію через це. Частково тому, що не хочу тут цього лайна — типової забудови, а частково тому, що тут моя схованка.
— Твоя схованка?
— Моя таємна схованка. Моє супер, неймовірно цілком таємне місце, про яке ніхто-ніхто не знає. — Ліндсі помовчала, тоді відірвала погляд від гіпнотичної глибини неба і повернулась до Коліна: — Хочеш, покажу?